Глава 9

Ілона.

Входжу у велетенський магазин сільгосптехніки. Тут є все до найменших дрібниць. Мене одразу привітно зустрічає продавець Сергій. Він постійно обслуговує мене. Підказує та пояснює, якщо я чогось не розумію або не знаю. Люб’язно розповідає, що означає та чи інша річ. Він молодий, привабливий, але на його правій руці обручка. Я з повагою ставлюся до цього молодого чоловіка. А ще обожнюю його за те, що він просто робить свою роботу. Не клеїться, не кидає неоднозначних поглядів, і не сипле компліменти, як це роблять інші.

Сьогодні спершу обираємо довжелезні ремені за маркуванням, які зазначив дядько Іван. Їх потрібно одразу десять штук. Добре, що вони змотані, а, то по-іншому вони в машину б не помістилися.

Через пів години ми закінчили з ременями, і одразу переходимо до підшипників, і дрібніших деталей.

Через трохи я уже стою на касі, а Сергій збирає все, що я йому називаю у картонну коробку.

Раптом помічаю напружений погляд продавця консультанта, який дивиться кудись повз мене. А вже за мить здригаюся від того, що чиясь гаряча рука лягає на мою талію, а оголеного плеча торкаються гарячі вуста.

Від цього крізь мене наче проходить струм, мені приємно, але я моментально вся напружуюся. Уявити не можу, хто так гарно залицяється до мене. Напружено повертаю голову в бік, і зустрічаюся з красивими зеленими очима. Кліпаю та розумію, що це Давид.

Не встигаю нічого сказати, бо він лагідно пригортає мене до себе, й хрипко шепоче.

— Вибач! Не хотів тебе налякати.

Я ж видихаю, і на мить притуляюся до красеня, який пахне запаморочливим чоловічим парфумом. Він справді налякав мене. Я вже було подумала, що це Марк переслідує мене. Видихаю і тішуся, що мої думки хибні.

Я ловлю на собі допитливі погляди, як продавців, так і відвідувачів. Обережно звільняюся з обіймів Давида, а він заглянувши мені в очі, хрипко зізнається.

— Я ледь наздогнав тебе. Не думав, що ти на цій своїй машині, так гасаєш.

— Ти ж бачив, який там двигун, — посміхаюся я. І зауважую, що Давид одягнений у білі шорти, та таку ж футболку. Про себе відзначаю, що білий колір личить до його засмаглої шкіри.

— Я перепрошую! — відриває нас від розмови Сергій. — Що в нас далі по списку?

Я переводжу погляд на консультанта. Ніяковію, та винувато кидаю.

— Пробачте! — починаю знову називати все, що іще залишилося у списку.

Відчуваю шалений трепет, від того, що Давид знову обіймає мене. Він так несподівано забирає список з моїх рук, продовжуючи називати запчастини та маркування.

Я спантеличена діями чоловіка. Чесно з такою нахабною власністю, мені ще не доводилося стикатися. Хоча в обіймах цього красеня, почуваюся неймовірно.

Продиктувавши все, що іще залишилося, Давид віддає мені список. А Сергій тим часом спакувавши покупку у три чималі ящики, і це не рахуючи ременів, називає кругленьку суму до оплати.

Давид відпускає мене, і я навіть не встигаю зрозуміти, що відбувається, як він на запитання Сергія, — як будемо проводити оплату, відповідає.

— Розрахунок проведіть, будь ласка, через термінал.

Поки я розгублено кліпнувши, дістаю свій телефон з маленького клатча, що висить на плечі, Давид проводить оплату своїм телефоном.

Я спантеличено заглядаю в його очі. Не розумію навіщо він це зробив. Це ж не двісті гривень, і навіть не дві тисячі...

— Давиде, навіщо..? — розгублено питаю.

— Бо мені це приємно! — відповідає підморгнувши мені чоловік.

Я заскочена такими діями чоловіка. Мене напружує його благодійність. Тим більше, що вона зайва, але я обов’язково з’ясую усе, коли ми опинимося на одинці. Прошу Сергія, допомогти нам віднести покупки до машини.

Опиняємося на вулиці, Давид оглянувшись просить.

— Ілонко, візьми ключ та відчини машину.

Я ж розгублююся взагалі, й спантеличено заявляю.

— Але я поїду своєю машиною.

— Ілон, на моїй швидше буде! — переконливо запевняючи, відверто дивиться на мене чоловік.

— А моя машина?!! — напружено питаю.

— Заберемо її, коли повертатимемося.

Я вже не знаю, що робити.

— Красуне, поквапся, — просить Давид, та простягає мені ключ від свого авто.

Я ж зиркнувши на Сергія бачу, що йому важко тримати ящики, таки беру ключ у Давида. З хвилюванням відмикаю центральний замок.

Чоловіки вантажать все до багажника Давидової машини. І доки він зачиняє дверцята, я порившись в сумочці, простягаю продавцю чайові. Я так роблю постійно.

— Дякую, Сергію! Це дружині на цукерки.

Продавець ніяковіє, та все ж взявши гроші, дякує та йде. Я оглядаюся на Давида, бачу його великі очі. Розумію, що він здивований. Не давши йому нічого сказати, роблю зауваження першою.

— Давиде, мені не дуже зручно їхати твоєю машиною. Всі татові працівники знають, що я їжджу виключно на Жигулях.

— Чому саме Жигулі? — здивовано цікавиться чоловік.

Я на мить опускаю повіки. Ці зелені очі навпроти, надто хвилюють мене. Я через них ще більше нервую, а підігріта тим, що сьогодні почула в магазині, здавлено кидаю.

— Тому, що я мажорка. Приколи в мене такі. Мені можна.

Давид посміхається. Я не можу відірвати від нього очей. Моє серце шаленіє, і я неохоче визнаю, що цей чоловік надто сильно подобається мені. Мене тягне до нього. Мабуть, зараз потрібно було, змусити його перекласти покупки у мою машину, та віддати йому гроші... Зрештою, і попрощатися з ним, але я цього не хочу.

— Мажорка, кажеш? — перепитує неоднозначно чоловік, і знову нахмурившись питає. — Навіщо ти дала гроші продавцю?

— Я так завжди роблю? — відмахуюся. Бо добре бачу нерозуміння у погляді чоловіка.

— Але навіщо?

— Давиде, — зітхаю та беруся пояснювати. — Тут в основному працюють чоловіки, і по суті клієнти теж чоловіки. Тож коли приходиш сюди, більшість продавців починають поводитися, якби це делікатніше сказати..? — на мить замовкаю, та випалюю. — Одним словом, одні клеяться, інші дивляться зверхньо, мовляв, мавпа з гранатою прийшла, яка ніфіга не тямить в техніці. А є такі, які стараються підколоти. Наприклад: стараються впарити тобі компресор, який містить аромат полуниці. Тож якось так. — видихаю. — Сергій же поводиться, адекватно. Пояснює все, тож це моя вдячність йому за елементарну людяність.