Глава 8

Ілона.

Тихенько діставшись своєї спальні, я ледь не до ранку крутилася без сну. З голови ніяк не йшла вечірня зустріч з Давидом. Трепет та неймовірні відчуття, здається, ще досі не відпускають. Цей чоловік досить привабливий, але його наполегливість бентежить. Страшно після Марка повірити комусь. Здається, що всі хочуть використати та підставити. Розумію, що це параноя, але зі страхами впоратися важко. Не хочеться більше почуватися пошитою у дурні.

Все розумію, але спогадами знову повертаюся до нічної прогулянки. Ті відчуття, які я почувала поруч з Давидом гріють мою самотню душу. Його зелені очі, зачарували мене. Милуюся ними у спогадах. Бо коли оці зелені, великі очі дивляться на мене, то заглядають в саму душу.

Я ніби тільки заснула, як крізь сон чую настирливу мелодію свого телефона. Заледве відкриваю очі. На дворі вже білий день. Молюся, хоч би не тато. Тягнуся до телефона, на екрані світиться номер. Мабуть, тато. Напевно знову забув свій телефон зарядити. Важко зітхаю і знявши слухавку закриваю очі, знову кладу важку голову на подушку.

— Слухаю!

— Ілоно, ти спеціально це робиш? — чую у слухавці роздратований чоловічий голос. — Вчора на поле приперлася з двома мужиками. Посеред ночі вешталася селом з якимось бугаєм... Я тебе впізнав по одязі. — реве у слухавку Марк, чим змушує мене прокинутися остаточно. — Хто він? Що у тебе з ним? — не припиняє допиту колишній.

Я різко розплющую очі, і так само сідаю на ліжку. Обурення Марка бісять мене, тому розсерджено кидаю.

— А хоч би, що й було, то тобі, що? Яке тобі до цього діло? Це моє життя. З ким хочу, з тим ходжу...

— Ясно! — гарчить мій колишній. — Ти напевно хочеш, аби знову плітки по селі ходили. Ти хоч розумієш, що люди говорити будуть?!! — неоднозначно допитується Марк.

— Не розумію! — фиркаю. — І мені плювати, що люди говорять. Хай краще кожне, яке триндить казна-що, наведе лад у своєму житті, перш ні сунути носа в чуже.

— Ілоно...

Я кидаю слухавку. І падаю назад на подушки. Серце калатає у грудях від нервів. Цей зрадник, зіпсував мій день з самого ранку. Не встигаю заспокоїтися, як телефон дзвонить знову. Знову той самий номер. Скидаю дзвінок, і одразу блокую його.

Важко зітхнувши повертаюся на бік. Вирішую ще трішки полежати, аби заспокоїтися.

Так заспокоювалася, що аж заснула. Знову розбудив телефон, на цей раз телефонував тато. Знімаю слухавку, і перевертаюся на спину.

— Слухаю, тату! — тихо кидаю, бо ж тримаю образу на нього за вчорашнє.

— Привіт, донечко! Розбудив? — лагідно щебече батько.

Я важко зітхаю, і чесно зізнаюся.

— Майже.

— Вставай, люба!!! У нас форс-мажор. Мені потрібно, аби ти поїхала у село Жданівку, що поблизу Хмільників. Туди потрібно закупити цілий набір запчастин. І бажано зробити це до третьої дня. — батько зітхає, в його голосі добре чути незручність. — Тож поквапся...

— А котра зараз година? — напружено питаю, бо якщо чесно не в захваті від того, що потрібно так далеко їхати.

— Десята. Але, доню, тобі ще потрібно поснідати, та спершу заїхати до Івана Йосиповича. В нього взяти список з переліком всього необхідного, а лиш тоді їхати до Фастова. Там купити всі ці запчастини та відвести до Жданівки.

— Невже агрономи не можуть цього зробити? — напружено питаю.

Душу гріє вчорашнє запрошення Давида, тож жевріє надія на зустріч з ним. Це практично побачення. Але батькові про це, я не зізнаюся.

— Дитино, ти знаєш, що хлопці не мають коли за одне місце почухатися... — нагадує тато. — Та й запчастин там усіх немає, треба аж до Вінниці їхати. — У слухавці повисає напружена, коротка пауза, по якій тато питає. — То, що поїдеш?

— Поїду! — погоджуюся видавлюючи рівними губами, бо тиха образа не відпускає.

— Дякую, дитино! Ти мене дуже виручиш. — вдоволено зізнається тато, а за мить додає. — Але завтра ти мені потрібна в офісі.

— Добре, тату, — намагаюся аби голос звучав звично. — Я збиратимуся, а ти якщо щось, телефонуй.

— Люблю тебе, моя рідна! Будь обережною на дорогах, і візьми нормальну машину. Як-не-як, майже двісті п’ятдесят кілометрів їхати. — в голосі батька чую солідну напругу.

— Не хвилюйся, тату, все буде добре! Все давай! До дзвінка! Бо мені пора збиратися.

Кладу слухавку, й одразу набираю кухарку Ліду. Прошу її приготувати мені мій улюблений сніданок. А саме яйця пашот, бекон, та салат зі свіжих овочів, і на десерт каву.

Завершивши розмову встаю з ліжка. Поспіхом приводжу себе до ладу. Душ, сушка волосся, вибір білизни та одягу, адже на дворі знову шкварить не по-божому. Тож обираю максимально легку білизну, та зупиняю свій вибір на сукні з пишною спідницею, та відкритим верхом де оголені лише передпліччя. Сукня біла в чорний великий горох. Над вибором взуття навіть не замислююся, однозначно білі кросівки з сіточкою. В них вести машину зручно та й ходити теж.

Через годину я вже готова до виїзду. Сідаю у свої улюблені Жигулі. Підводжу вуста блиском, дивлячись у дзеркало заднього виду. І перехрестившись, як ще вчила колись бабуся, рушаю в дорогу. А в голові все крутиться вранішній дзвінок Марка.

Проїхавши кілька метрів, згадую, що не взяла з собою води. Лаю себе за те, що забиваю голову собі дурницями. Хоч здогадуюся, що вчора вночі, це точно їхав Марко. Мені не зручно, що він упізнав мене, бо знову селом чутки казна-які розпускатиме.

Пригальмовую, і кілька секунд стою. Вертатися, погана прикмета, тому вирішую купити воду в місцевому магазині. Мені байдуже до того, що продавчиня Нінка там вчора говорила. Я намагаюся жити, за правилом, — говорять, отже не забувають.

Рушаю та їду спершу до дядька Івана по список необхідних запчастин. Приїхавши на тракторну бригаду зупиняюся, але виходити з машини не маю ніякого бажання. Тут повно чоловіків, щось крутять, ходять туди-сюди. Уявляю, як витріщатимуться на мене, якщо я вийду з машини.

 Вирішую видзвонити дядька Івана, який слухавку бере лише за другим разом. Прошу його принести мені список запчастин. Чоловік обіцяє через кілька хвилин бути. Я ж тим часом вмикаю тихо музику, та розблоковую телефон. Заходжу в додаток, в якому створюю дизайн інтер’єрів. Тут я працюю над інтер’єром будинку у лісі.