Глава 7

Вивівши Ілону на дорогу з невеличкого парку, веду дівчину узбіччям. Почуваюся неймовірно від того, що отак тримаю її за руку. Наші пальці переплітаються, і я від цього отримую насолоду. Не пам’ятаю, коли отак кайфував, лише від того, що просто тримав дівчину за руку. Напевно ще у підлітковому віці.

Ми знайомі всього кілька годин, але вона зацікавила мене, як дівчина, та як особистість. Її неординарність приваблює мене іще більше.

Дівчина йде мовчки, я ж маю до неї незліченну кількість запитань, але порушувати тишу не хочеться. Мені подобається мовчати поруч з нею.

— Давиде, відпусти мою руку! — сердито, але тихо наказує дівчина.

— Ілоно, невже так не приємно? — пильно дивлюся на дівчисько, яке ховає своє обличчя за широким капюшоном.

— Не зручно. — фиркає красуня, і не полишає спроби забрати свою руку. Я ж навпаки, стискаю її міцніше, а вона додає. — Не хочу аби нас отак побачили. Тоді точно свіжі чутки селом розлетяться, як брехня за вітром. — Дівчина зупиняється та знову сердито наказує. — Пусти!

Її протест тільки розпалює інтригу у мені. Напевно за вісім років стосунків, я забув як залицятися. Я ж практично не фліртував з жінками та дівчатами. Мене цілком влаштовували стосунки з Нікою. Та, мабуть, за вічними справами й погонями я не помітив, як ці стосунки стали, прісними та буденними.

Останнім часом, ми з Нікою, навіть спілкувалися мало. В неї були свої інтереси, справи, в які вона мене не посвячувала, та й моїми справами не цікавилася.

Між нами вже давно витає холод та байдужість. Мабуть, нам потрібно було завести дітей, чи, що. Можливо б тоді, ці стосунки були міцнішими. А так вони приречені. І звісно зрада Ніки, внесла в них безповоротні зміни. Тепер у нас з нею, немає майбутнього.

— Чому ти мовчиш? — роздратовано шипить красуня поруч, та іншою рукою намагається розтиснути мої пальці, які я стискаю надто міцно.

 Дивлюся на красуню, і мене нервує її капюшон. Смикаю дівчину до себе, й пригортаю однією рукою, а іншою здираю капюшон. Я хочу бачити її обличчя. Дивитися у великі, красиві, і зараз посеред ночі, темні очі. Мені подобається просто дивитися на неї.

— Давиде, що ти робиш? Відпусти мене! — голос дівчини звучить налякано, і тепер вона намагається відштовхнути мене від себе.

Я ж шаленію. Її протест страшенно подобається мені. Здається, ще ні одна дівчина, навіть в юності не чинила стільки опору.

— Давиде, ти мене лякаєш. Пусти, або я кричатиму. І хай краще завтра все село говорить, ніж... — повисає секундна пауза, по якій вона ображено заявляє. — Я не терпітиму твою нахабність.

Я важко зітхаю. З секунду дивлюся на дівчину, яка смикається. Розумію, потрібно відпускати її, навіть при тім, що дуже не хочеться. Не хочу її лякати.

Відпускаю Ілону з обіймів, і повільно розслабляю пальці на руці. Дівчина миттю висмикує свою руку, і відступивши від мене на кілька кроків, одягає на голову капюшон.

— Не потрібно мене нікуди проводити. Я не хочу аби... — вона замовкає.

В милому голосі звучить стільки образи, що моє серце щемить. Схоже я перегнув палку. Я не можу пояснити своєї поведінки, та надто сильного бажання, тримати її за руку.

— Ілоно... — збентежено кличу дівчину.

— Відстань! — шипить дівчисько. — Не потрібно за мною ходити. Де твій будинок? Там, чи там? — вказує рукою спочатку в один бік, а потім в інший, розгнівана красуня.

Я ж вказую рукою у той бік, у який ми йдемо.

— Он туди, і топай. Я далі піду сама. — фиркає Ілона та закладає руки на грудях.

— Так нам по дорозі, — приховую посмішку я.

— Я з тобою не піду. — капризно заявляє дівчина, й повернувшись йде в протилежну сторону.

Я миттєво наздоганяю її та ловлю за тендітні плечі. Вона різко розвертається, а я прошу.

— Ілоно, пробач! Я не хочу тебе, лякати та найменше хочу, аби ти ображалася на мене. — зітхаю, адже те, що маю сказати далі страшенно не влаштовує мене. — Не хочеш йти за руку, ходімо просто поруч.

— Пообіцяй, що не чіплятимешся?

Я набираю повні легені повітря. Мені тяжко виконати її прохання, але я надто сильно хочу прогулятися з нею.

— Обіцяю! — таки видавлюю обіцянку та прошу. — Ходімо.

Ілона не сміло рушає вперед. Ми буквально робимо кілька кроків, як бачимо, світло фар з-за повороту, та шум двигуна.

— Машина... — розгублено шепоче дівчина, великими очима зиркнувши на мене з-під капюшона. — Потрібно десь заховатися. Я не хочу, аби нас бачили. — вона зупиняється і хаотично оглядається.

Та вже за секунду біжить до дворів, в яких по суті заховатися немає де. Я ж моментально наздоганяю дівчисько, бо ж бачу, що вона заховатися не встигне. Ловлю її та притиснувши до себе, ховаю за своєю широкою вітрівкою. В цей момент проїжджає машина та сигналить нам. Дивуюся, адже Ілона не пручається, але добре відчуваю, яка вона вся напружена та налякана.

Вирішую, що не відпускатиму її доти, доки вона сама не звільниться. Насолоджуюся пригортаючи цю красуню до свого тіла. Це шалено приємно. Серце торохтить, а її надто близька присутність, паморочить свідомість змушуючи тіло тріпотіти.

Я кайфую від кожної секунди, проведеної з цією дівчиною. Розчаровано видихаю, коли дівчина таки звільняється та зірвано шепоче.

— Дякую!

— Будь ласка! — вдоволено посміхаюся я.

— Давиде, нам краще зійти з основної дороги. Тут десь має бути інша дорога, але там немає ліхтарів... — дівчина розгублено замовкає.

— Ти боїшся темряви? — здивовано цікавлюся.

— Радше тебе, — видає дівчисько, чим шокує мене.

— Красуне, я ж тобі дав обіцянку. Тож не вигадуй нічого. Ходімо.

Через кілька хвилин, ми звертаємо у темний провулок. Ілона мовчить, напевно справді боїться. Я ж мовчати не можу.

— Ілонко, чому ти допомагаєш татові, на полях? Це ж зовсім не жіноча робота, а тим більше для такої крихітки, як ти?!!

— Тому, що не вистачає робочих рук. — тихо пояснює дівчина та старається тримати дистанцію між нами. — Зараз жнива, тому до роботи залучені всі. Я ж лише в основному довожу їжу, запчастини, воду. Одним словом, усілякі дрібниці. В тата багато працівників, але в таку гарячу пору, їх все одно не вистачає. Тато інколи сам сідає на комбайна, якщо є така необхідність. Не тільки техніка, а й люди не витримують. — дівчина перечіплюється на нерівній дорозі. Ойкнувши іде повільніше, продовживши розповідь. — Хоча кожні жнива, тато добирає працівників на сезон. Розумієш, агробізнес — це, як гра в казино, і якщо в азартних іграх все залежить від фортуни, то в агробізнесі, напряму від погоди. Засуха при посівах, чи дощ в жнива, грають немало важливу роль... — дівчина спотикається ще раз, і я миттю ловлю її за руку.