Глава 6

Ілона.

Я довго сиділа біля басейну. Плавати так і не зважилася. Бо чомусь відчуваю сильний холод. Замерзнувши, я бреду до будинку. Спати не хочеться, тому беру телефон, навушники та довгу вітрівку з капюшоном, і вирішую прогулятися перед сном. Люблю гуляти нічними безлюдними вулицями села. Ніхто не осуджує та не дивиться на тебе спідлоба.

Виходжу з двору, одразу одягнувши капюшон на голову. Вмикаю улюблену музику в навушниках, і просто йду. Всі вулиці освічуються, то ж можна бродити, хоч до ранку.

Приємна музика в динаміках, а в голові важкі думки. Не можу збагнути логіки тата. Чому він приховує свої стосунки від мене.

Напевно я б не була в захваті, але ж я розумію, що маму не повернути. А тато справді ще молодий. Ці думки не дають мені спокою.

Міркуючи та прогулюючись, доходжу до місцевого ставка, що освічуються ліхтарями та по колу обставлений лавочками. Це було моє улюблене місце, до зустрічі з Марком.

Селом ходить легенда, що колись давно, ще, мабуть, до другої світової війни. В цьому ставку втопилася дівчина. Яка дізналася, що хлопець якого вона кохала, і з яким зустрічалася, бере за дружину іншу. Старенькі бабусі в один голос наказують, не ходити на той ставок, розлученим та покинутим людям.

Та я ж знаю, що це лише байка. Та й ніхто напевно не знає, вигадка ця легенда, чи правда. Але вже після розриву моїх стосунків з Марком, я сюди йти не зважувалася.

Я вже доходжу надто близько до ставка, але все ж зупиняюся, і кілька хвилин стою зважуючись. А тоді все ж рушаю до ставка. Трохи моторошно, але панічного страху не відчуваю.

Підійшовши до першої лавочки присідаю на неї. І вдихнувши на повні груди свіже, нічне повітря, наповнене запахом скошених трав, та п’янким запахом матіол. Тут так добре.

А ще напевно сюркочуть коники в траві, і стовідсотково квакають жаби у ставку, одна на перед одної, але я їх не чую, адже в навушниках лунає музика.

Як добре, отак сидіти в цілковитому безлюдді, тільки на душі тягар. А мовчання батька, лиш посилює його.

Раптом бачу чиюсь тінь, що зненацька з’являється. Мені здалося, що моє серце в цей момент зупинилося. Миттю зриваюся з лавочки, аби втекти, але одразу опиняюся в чиїхось обіймах. Міцно зажмурюю очі, бо мені дуже страшно. Здається волосся дибки стало на голові.

Через музику в навушниках чую, як хтось щось каже, але слів розібрати не можу.

Моє тіло покриває холодний піт. Здається кожна найдрібніша волосинка на шкірі, піднялася. Розумію, що поруч людина, судячи з різкого парфуму та сильних обіймів, це чоловік. Логічно, жінка б мене не обіймала.

Тремтячою рукою висмикую навушники з вух. І чую грубий бас. Голос видався мені знайомим, як і парфум.

— Ти куди втікаєш? Що з тобою?

Я не сміло підіймаю повіки. Уява малює моторошні картини, чомусь здається, що я втратила в лапи, до нелюдяного монстра. А далі картини іще моторошніші.

Я перелякано смикаюся. Але чоловік не відпускає мене. Він високий, дужий, теж у капюшоні, і обличчя його я розгледіти не можу, бо світло від ліхтаря б’є мені просто в очі та сліпить. А оскільки чоловік стоїть до нічного ліхтаря спиною, то мені нічого не видно.

— Відпустіть!

Але незнайомець наче не чує, стягує з моєї голови капюшон.

— Ти..? — здивовано питає. — Ілоно, що ти тут робиш?

Я збентежено кліпаю, наче хтось знайомий, тільки збагнути хто поруч, не можу.

— Відпусти мене! — знову напружено прошу.

— Ілоно, заспокойся, це я, — Давид, — представляється чоловік.

Він спантеличує мене остаточно. В мене паніка, і я поняття не маю, хто цей чоловік.

— Який іще Давид? Я не знаю ніякого Давида. — вириваюся з міцних обіймів, та чоловік лише посилює їх.

— Ілоно, ми ж сьогодні познайомилися. — пояснює чоловік хрипким басом.

Я нервово кліпаю, і лише тепер в пам’яті спливає образ красеня із чорного джипа.

— Все одно, відпусти.

— Відпущу, але якщо втікатимеш...

— Не втікатиму, — запевняю я, й зізнаюся. — Я просто злякалася.

Моє серце у грудях гуде так сильно, що від цього дихати важко. Таке враження, що щойно марафон пробігла.

Давид відпускає мене. Я ж одразу відступаю на крок від нього, і упереджено питаю.

— Що ти тут робиш?

— Я тут гуляю! А ти, що робиш тут одна, посеред ночі?

Хоч я вже не в обіймах цього чоловіка, але його обличчя все одно добре не бачу. І не можу зрозуміти, хто переді мною насправді. Знімаю другий навушник. Ще вся тремчу від страху, але зухвало відповідаю.

— Теж саме, що й ти. Це моє улюблене місце.

Чую як чоловік хмикає, й зізнається.

— Не повіриш, моє теж.

Я великими очима дивлюся на чоловіка. Чомусь не вірю йому взагалі.

— Тобто, і твоє теж? — з недовірою уточнюю. — Ти, що місцевий? Якщо так, то чому я тебе не знаю?

Чоловік шумно зітхає та міняє ракурс. Світло нічного ліхтаря потрапляє на його обличчя, і я маю змогу переконатися, що це справді Давид. Але від цього, мені не легше. Я терпляче чекаю відповіді на своє запитання.

— Ілоно, я не зовсім місцевий, але я часто приїжджав сюди, у гості до дідуся.

Цілком серйозно відповідає чоловік, та я не можу йому повірити.

— Тоді хто твій дідусь? І чому я тебе не знаю? — не можу впоратися зі своєю недовірою та упередженістю. А ще шалене хвилювання змушує тремтіти.

— Ілоно, ти точно маєш знати той будинок, що розташований перед самісіньким лісом. Там ще понад рік тому, проживав мій старенький дідусь. А я активно приїжджав сюди в юності. Ти ж, мабуть, тоді іще дитиною була.

— Скільки тобі років? — навіть неочікувано для себе, питаю. Бо щось історія цього красеня, здається мені дивною.

— Тридцять п’ять! — впевнено відповідає чоловік й питає. — А тобі?

— А у дівчат, про вік неприйнятно питати. — фиркаю. — Мені стільки років, наскільки виглядаю.

Давид посміхається та красивим басом кидає.