Глава 3

Давид.

Побачивши чорні Жигулі біля місцевого магазину, я пригальмовую. Паркуюся поруч, а серце б’ється в пришвидшеному ритмі. Приємні відчуття охоплюють тіло.

Виходимо з Вадимом з машини та йдемо в магазин. Мій водій виглядає нахмуреним. Схоже йому не подобається мій флірт з цією привабливою незнайомкою. Та я не конче на це зважаю, бо маю деякі козирі в запасі.

Хмикаю й про себе відзначаю.

 А в цій красуні щось таки є.

І от зараз йдучи в магазин, я на враженнях від зустрічі з нею.

Ми ще навіть до сходів не дійшли, як з прочинених дверей, буквально вистрибує Ілона. Побачивши нас, на мить зупиняється. Я пильно прикипаю до її милих рис. Мене турбують сльози, які бачу в її очах.

Та перш ніж я встигаю зреагувати, дівчина рушає вперед, й хоче оминути нас. Я ж моментально хапаю дівчисько за руку, й притягнувши до себе, обіймаю. Одразу відчуваю, як тілом поповзли мурахи від цих обіймів. А вона опирається в мої біцепси руками, й наказує.

— Пусти мене!

Я ловлю на собі напружений погляд свого водія. Це не подобається мені, тому одразу спроваджую його.

— Вадиме, не стій! Краще йди Колу купи.

— Відпусти! — наказує Ілона і ще активніше старається звільнитися з мого полону. Намагається вирватися.

Я моментально притискаю її до себе міцніше. Її протести розпалюють в мені неабияку інтригу. Не хочу відпускати це миле дівча. Навпаки ховаю красуню у своїх обіймах, насолоджуюся її вишуканим парфумом. Адже це явно брендовий аромат. Бо вона пахне дуже солодко. Збираю шовковисті, довгі локони дівчини на один бік, і суворо питаю.

— Чому ти плачеш? Хто тебе образив? — заглядаю на милі риси обличчя.

— Відпусти, будь ласка! — Ілона підіймає погляд червоних очей на мене, і зірвано просить. — Тут же село... Зараз поповзуть свіжі плітки. Мені це не потрібно...

— Ілоно, ти про, що? — нічого не розумію я.

— Про те, що тобі не зрозуміти. — невдоволено фиркає дівча, і знову просить. — Якщо маєш хоч краплю людяності, відпусти.

Я зітхаю. Не хочу її відпускати, бо як же приємно, отак пригортати до себе цю чарівну стильну няшку.

— Гаразд, я відпущу, але ти сядеш в мою машину, і все мені розповіси.

— Як скажеш. — без емоцій погоджується дівчина.

Та досить мені послабити обійми, як вона звільняється, та втікає до своєї машини. Я пильно дивлюся їй у слід. Бажання наздогнати її надто сильне, але я не дозволяю собі цього. Я знаю хто вона тож враховуючи, що це, як вона казала «Село», то повну інформацію на неї, я дістану швидко. Місцеві бабульки, працюють краще ніж спец розвідка пентагона. Тож всі козирі в моїх руках.

Дівчина стрибнувши в машину здає назад, та мчить дорогою, так наче я женуся за нею. За Жигулями тільки курява стоїть.

Я ледь всміхаюся.

Оце так ситуейшен! Від мене ще отак дівки не втікали. Що ж, колись напевно мав бути цей перший раз.

— А де дівчина?

Відриває мене від думок мій водій. Переводжу напружений погляд на нього, і розумію, що потрібно поговорити відверто.

— Сідай в машину! — наказую та йду до керма.

Рушивши з місця починаю розмову.

— Вадиме, ти, що запав на цю красуню?

— А, що не можна? — зухвало цікавиться юнак.

Для мене його слова звучать наче виклик. Що звісно солідно зачіпає.

— А як же Мира? — напружено питаю.

— Ми посварилися?

— Захар Орестович в курсі? — на емоціях питаю, а тоді попереджаю. — Ти знаєш, що він з тобою зробить, як дізнається?!! Ти ж три роки пудрив мізки його доньці. Він складає кошти на ваше весілля...

— А до чого тут я? — нервово питає юнак. — Мира перша почала. Скільки ти будеш водієм працювати? Може потрібно шукати іншу роботу або ж розвиватися... А, що я можу?

— Все можеш! — гаркаю я. — Тільки не хочеш. А Мира твоя, права. Ти молодий. Тобі потрібно розвиватися. Рухатися вперед, а не сидіти у водіях. Я можу собі й старшого дядька у водії взяти, а ти думай. — на емоціях пояснюю.

Хлопчина кілька хвилин мовчить, а тоді випалює.

— Шеф, невже ви замислили замутити з цією сільською кралею? У вас же весілля в кінці жовтня..? А, що скаже Данило Семенович?

Я нервово перемикаю швидкості та мовчу. Мені не приємна ця тема. Я чекаю доки батьки повернуться з-за кордону, тоді й вирішуватиму це пікантне питання.

— Це мої проблеми, Вадиме. Є нюанси, яких ти не знаєш.

— Чого я не знаю? Може того, що Ніка зраджувала вам? — фиркає невдоволено юнак.

Мене аж пересмикує. Різко гальмую, та з’їжджаю з дороги під чийсь пліт. Паркуюся так, що Вадим вийти з машини не зможе.

— Що ви робите? — налякано питає хлопчина, і великими очима дивиться на мене.

Я ж палаю від люті. Напевно з хвилину опановую свої емоції. Бо готовий зірватися, і побити цього шмаркача за його слова. Дихаю важко, а через ніздрі здається вогонь виходить.

— Як давно ти знав про це?

— Більше як рік, — несміло видавлює мій водій.

— І ти стільки часу мовчав, падло?!! Знав, що я ношу Оленячі роги, і словом не обмовився. — гарчу й відстібаю ремінь безпеки, який душить мене.

— Я не міг вам нічого розповісти, — винувато зізнається хлопчина.

— Як це не міг? — реву я. — Просто прийшов і розказав. Що складного?

— Авжеж! — фиркає Вадим теж криком. — Ваша Ніка сказала, якщо я хоч щось пискну вам, то вона скаже, що це я чіплявся до неї. І розповість теж саме Мирі. А я ж собі не ворог...

Я на мить закриваю очі, та важко зітхаю. Виявляється я за вісім років наших зустрічей, так і не вивчив Вероніку. Я ж вірив їй, як собі. Довго не міг повірити, коли мені анонім прислав фото, моєї коханої в обіймах іншого чоловіка. До речі теж не менш відомого футболіста. Я довго оговтувався після таких новин.

Ніка саме в цей час поїхала на стажування за кордон. Я зателефонував їй у вечері, та вона без жодного сумніву сказала, що це підстава. А вже на наступний ранок, я отримав відео, де Вероніка займається коханням з цим самим чоловіком. Тоді мені здавалося я помер живучи. Витримав до вечора, а тоді відправив своїй нареченій відео та повідомлення про те, що між нами все скінчено. І ніякого весілля не буде.