Глава 2.1

На мить глянувши у спину татові зітхаю, і таки ж іду до Давида, який чекає на вулиці. Юнак який кермував моєю машиною, вже сидить в салоні, на сидінні пасажира.

Я шалено хвилююся. Не можу пояснити причину свого хвилювання. Очевидно мене хвилює присутність цього чоловіка.

Зупиняюся поруч зі своїм рятівником, й гублюся. При надмірних емоціях, намагаюся поводитися впевнено, адже впевненості мені не позичати. Схоже сьогодні не мій день.

— Давиде, тато сказав...

Чоловік підіймає окуляри з темним склом, на верх чорного короткого волосся, і я тону в красі його зелених великих очей. Він досить привабливий. Його мужні риси обличчя, змушують мене ніяковіти. Відчуваю, як моє серце б’ється іще частіше.

— Ілоно, залиш мені свій номер телефону, — досить наполегливо просить чоловік.

— Навіщо?!! — збентежено кліпаю.

Мій погляд стрибає на праву руку чоловіка. На пальцях три товстих печатки, але обручки немає. Хоча відсутність обручки не означає, що він неодружений.

— Про всяк випадок. — мружачись відповідає чоловік на моє запитання.

Я кілька секунд міркую. Не хочу давати чоловікові свій номер телефону. Відмовити не зручно. Тому вирішую, що якщо він набридатиме мені, то я ж можу в будь-який момент заблокувати його.

— Гаразд, записуй, — диктую номер телефону. Зацікавлено спостерігаючи, як Давид записує його. Продиктувавши дві останні цифри попереджаю. — По ночах мене не турбувати.

— Чому? — Здіймає брову до гори красень.

— З особистих міркувань, — серйозно відповідаю, і аби не продовжувати розмову з цим чоловіком, починаю прощатися. — Давиде, щиро дякую, вам обом за допомогу!!! — посміхаюся й додаю. — А зараз вибачте мені, мушу їхати.

— Шкода! — напружується чоловік, розчаровано заявивши. — Я гадав ми кави вип’ємо.

— Можливо іншим разом. — для так годиться відмахуюся я.

— Ілоно, я бачив як ти спритно перемонтувала машину. Ти вразила мене... Звідкіля стільки вміння?

Я на мить закриваю очі, й важко зітхнувши, відповідаю.

— Це не я. Це дядько Іван мені підказав, що робити...

— То, що на рахунок кави? Може все ж сьогодні?!! — не відстає Давид.

— Дякую! Але ні! — різко відрубую, і на останок видаю. — Щасти вам!

Повернувшись йду до своєї машини, в якій працює двигун.

Відчуваю, як тіло тремтить. Давид бентежить мене. Та якщо чесно, я не хочу аби мене бачили в селі з цим чоловіком. І взагалі з’являтися на людях після Марка, не хочеться.

Сівши в машину розвертаюся, та їду додому. Знову хочеться опинитися якнайдалі від людей, і від цього привабливого красеня, також.

Ловлю себе на похмурих думках. Вже минув рік, як я живу мов відлюдько. І, як не дивно, мене це цілком влаштовує. В мене є улюблена робота, і розписаний погодинно кожен день. Крім цього, я багато допомагаю татові з паперовою роботою. Більшого мені не потрібно. Що вихідних, їжджу у столицю, просто покататися та змінити атмосферу. Тож як там кажуть, живу у своє задоволення. Але стараюся уникати людей та шумні компанії. За цей рік я навчилася жити без подруг та друзів. Лише час від часу спілкуюся з колегою по роботі, і, то виключно на теми, які стосуються роботи.

Змушена відірватися від думок, коли краєм ока помічаю, як зі мною рівняється чорний позашляховик. Данило сигналить мені. Я ж не розумію цього жесту, тому пригальмовую. Пропускаю його вперед, адже за його машиною стоїть шлейф з суцільної пилюки. А по переду я бачила фуру, яка їде на зустріч. З’їжджаю на узбіччя та зупиняюся взагалі.

Коли фура проїхала, чекаю ще кілька хвилин, доки буде хоч трохи видно дорогу, й лише тоді рушаю. Розумію, що моя машина готова до розпису, бо точно вкрита товстим шаром пилюки.

Виїхавши на трасу повертаю у напрямку села. Дивуюся, як швидко помчав Давид. За ним і слід простиг.

Дорогою мене мучить спрага. Тому в’їхавши в село зупиняюся біля місцевої крамниці. Заходжу в магазин, але за прилавком нікого немає. Хоча з-за штори, що слугує імпровізованими дверима, чую жіночі голоси. Чітко чую як в розмові проскакує моє ім’я. Прислухаюся, й чую як якась жінка на емоціях розповідає.

— Ця Ілона справді ще те стерво. Не те, що Марка покинула, то ще й Нестору жити не дає. А він ще молодий... — жінка невдоволено фиркає. — Орися ж вже три роки крадькома на побачення з ним бігає, а він все ніяк їй пропозиції не зробить. А Орися ж така іще молода. Їй лише тридцять п’ять. Могла б іще одну дитину Нестору народити. А через це пихате стерво, вони мусять ховатися.

— Невже Нестор боїться Ілони? — питає інша жінка. — Та врешті-решт він мужик, чи як?!! Прийшов, висловив свою думку, та й по всьому. — теж підвищеним тоном заявляє жінка.

— Ага, скажи цій зміюці щось. Воно он яке нелюдяне ходить. Не вітається. Від людей втікає. Ірку з Оленою обмовила, мовляв, вони за Марком бігали. А чи потрібна тому Маркові така фурія, як вона? Ондо одягається так, що хлопи облизуються. Худюще. Ні краси, ні вроди, а корчить зі себе принцесу на горошині. А дівки наші, через неї комплексують. Бо ж не можуть так схуднути, як вона. — жінка фиркає. — Кажу ж змія. А хіба на зміях сало росте?!!

Жінки заходяться сміхом. Я ж стримую сльози, і стрімголов мчу з магазину. Вже не хочу ні пити, ні нічого взагалі.