Глава 2

Ілона.

Вистрибнувши з машини, я видихаю. Поспіхом іду до своїх Жигулів. В умі дякую Богу, що нарешті доїхала, та позбулася компанії цього гламурного панича. Поруч з цим чоловіком почуватися спокійно не можна. Він надто впевнений у собі, і схоже не з простих смертних.

Напевно про такого як він, мріє кожна дівчина. Бо у цього красеня є задатки ідеального чоловіка. Якого ми всі дівчата собі малюємо. Високий. Накачаний. Привабливий. Одягнений у чорний одяг. Футболка, кросівки, штани, все чорного кольору. Ще й очі закривають чорні окуляри. А голос?!! Голос — це щось з розділу фантастики. З легкою хрипотою, оксамитовий бас. Коли він торкається слухових органів, по тілу розливається приємна втома. Мені ще не доводилося зустрічати чоловіків з таким голосом.

Йдучи до своєї машини оминаю юнака, який вів мої Жигулі, і який надто відверто розглядає мене. Дякую йому на ходу, бо відчуваю як пильно, мені у спину дивиться Давид. При шаленій спеці, відчуваю як тілом проходиться холод.

Я ж стараюся вдавати впевненість. Прочиняю задні дверцята Жигулів, й починаю зі сидіння діставати по черзі, довгі ремені до комбайна, підшипники та теплове реле. Викладаю покупки на багажник машини. Зрештою я купила все те, що просив тато.

— Доброго дня, добрі люди! Дякую, що дотягли мою красуню! — чую позаду голос батька. Оглядаюся на нього. Він вітається з чоловіками рукопотисканням, а після, поспіхом йде до мене. — Ілоно, чому так довго? Ми втратили дві години жнив?!!

— Тату, я ж не навмисно, — опускаю очі.

— Ілоно, я ж тебе просив, покинь цю розвалюху. — невдоволено шипить батько. — Ти ж купила нормальну машину. Вже рік в гаражі стоїть. Не сором мене, дитино... Чи може тобі купити ще одну машину? Ти тільки скажи...

Батько замовкає, бо до нас наближається дядько Іван. Цей чоловік — майстер з ремонту техніки у батьковому фермерстві.

— Привіт, Манюня, що сталося? — беручи запчастини з багажника, цікавиться літній чоловік.

— Не заводиться, — з обуренням кидаю я.

— На металолом пора здати! — гримить тато.

— Ілонко, а ти запобіжники перевіряла? — несучи довгі ремені, через плече питає майстер.

— Іване! — гаркає на чоловіка батько.

Я ж посміхаюся, бо ж у паніці забула, що міг просто перегоріти запобіжник. Бо я ж зупинилася, коли розмовляла телефоном, а вже завести машину не змогла.

— Дядьку Іване, спасибі! — кидаю чоловікові навздогін.

— Ілоно! — суворо дивиться на мене батько, просвердлюючи своїми синіми очима. І вже крізь зуби додає. — Навіть не думай.

Я обіймаю батька. Цілую у щоку, і заглянувши в рідні очі, прошу.

— Не хмурся, таточку, я ж тебе дуже люблю!

— Ти мене соромиш. Ти ж дівчина, а копирсаєшся в цьому залізяччі...

— Не бурчи, татусю! — посміхаюся. — Ти краще он хлопцям заплати за допомогу. — лагідно прошу батька, чим спроваджую його.

Краєм ока зиркаю на чоловіків, що стоять біля позашляховика, і обидва дивляться у наш бік. Від цих поглядів, почуваюся не дуже зручно.

Батько теж на мить оглядається на чоловіків, а тоді примружившись дивиться на мене.

— Ти б краще придивилася до них. Може б який сподобався. Дивись які статні хлопці, доню.

— Тату! — закликаю батька не починати цю розмову. — З мене Марка достатньо.

— Ілоно, вже рік минув, пора б уже...

— Тату, прошу не починай... — благаю батька, й беру запобіжники зі задньої полиці машини.

Йдучи до керма, чую як важко зітхає тато. Відчиняю капот важелем, а тоді підіймаю його догори. Лиш тепер посміхаюся. Бо я частково заховалася від своїх рятівників за широкою металевою кришкою. Одягнувши рукавички, починаю виймати запобіжники по черзі, й оглядати. Виймаю п’ятий запобіжник і розумію, що саме він перегорів.

Тішуся. Саме замінюю запобіжник, як поруч зупиняється тато.

— Ілоно, Давид кличе тебе.

Я напружуюся. Мені це все не дуже подобається, але я на це мовчу.

— Секунду, тату.

— Доню, ти розберися з хлопцями, бо я мушу йти. Поїду на іще одне поле. Гляну чи там все добре. А ти як будеш в дома, Оксані передай хай на вечерю запече мені форель, і салат з айсберга хай зробить.

— Добре, тату, — обіцяю батькові, і закриваю капот.

Поспіхом сідаю за кермо, і повертаю ключ в замку запалювання. Двигун відразу заводиться, і я щаслива. Виходжу з машини, й дивлюся на тата, який невдоволено киває головою. Він важко зітхнувши, йде від машини. Як багато всього він хотів сказати, але змовчав. Адже знає, що все без толку.