Глава 1.1

Ілона кладе слухавку, та кладе телефон у задню кишеню шортів. Доки я пильно дивлюся на неї, вона прочиняє багажник.

Я ж мов заворожений, не можу відірвати очей від дівчини. Аналізую її розмову, дії, жести, міміку. Вона зацікавила мене. Вона юна, впевнена в собі, бо по-іншому такий одяг би не одягла. І схоже амбітна та цілеспрямована.

Про себе хмикаю. Це дівча повна протилежність моїй Ніці. Важко зітхаю, бо після моєї нареченої, мені буде важко повірити будь-кому. Здається всі однакові. Нікому вірити не можна. Напевно, цій кралі теж не можна вірити, адже вона, як не крути — жінка. Отже, здатна на підлість, зраду та зрештою, мабуть, така ж як усі.

Кліпнувши йду до машини, бо саме під’їхав Вадим. Ми обидва возимося з автівками, і коли надійно фіксуємо паски для буксирування, я зиркнувши на дівчину, пропоную.

— Ілоно, сідайте в мою машину, — переводжу погляд на свого водія, наказавши. — Вадиме, ти сідай за кермо Жигулів, а я поведу позашляховик.

Вадим не в захваті від мого наказу, але виконує його мовчки. Дівчина розгублено дивиться, то вслід Вадиму, то на мене.

— Може я сама поведу?!! — збентежено цікавиться.

— Ілоно, якби більше не було кому вести машину, ви неодмінно сіли б за кермо. А так, в цьому немає потреби. Ходімо.

Дівчина не сміло йде за мною, і це неабияк тішить мене. Не плекаю жодних надій, просто мені буде приємно, якщо вона залишиться поруч.

Саджу красуню в машину, а сам сідаю за кермо. Знаходжу місце для розвороту, і розвернувши машини їдемо у потрібному напрямку. Бачу, як дівчина час від часу зиркає по дзеркалах. Мабуть, хвилюється.

— Ілоно, не нервуйте. Все буде добре. Ми вкладемося в час, який ви пообіцяли батькові.

— Як я можу до вас звертатися? — сині, великі очі, дивляться на мене, а ніжний голос звучить доволі впевнено.

— Ой, вибачте! — схоплююся я. — Забув представитися, — Давид.

— Дуже приємно! — посміхається дівчина. Я заворожений її посмішкою, адже на щоках дівчини з’являються милі ямочки.

Переводжу погляд на дорогу, та чесно зізнаюся.

— Мені теж приємно з вами познайомитися. — на мить відриваю погляд від дороги, сконцентрувавши його на дівчині. — Може перейдемо на, «Ти»?!! — цікавлюся.

— А це буде зручно?!! — Ілона знову губиться та ніяковіє.

Мене захоплює її сором’язливість. Я вимушений перевести погляд на дорогу, та на запитання дівчини, впевнено відповідаю.

— Цілком! — мене розпирає цікавість, і я не можу стримати її. — Ілоно, у тебе таке ніжне ім’я, але я так розумію, що робота у тебе ще та?!!

Дівчина опускає погляд. Її щік одразу торкається рум’янець. Я відчуваю, вона добряче нервує. Напевно я поставив запитання надто різко, але ж я хочу дізнатися якомога більше про це дівчисько.

— Нормальна у мене робота, — тихо відмахується дівчина. — Просто татові допомога потрібна, от і допомагаю. Зараз гаряча пора. Тож до роботи залучені усі.

Я хмикнувши посміхаюся, та перепрошую чарівну красуню.

— Вибач, Ілоно, за різкість мого запитання, просто ти така тендітна... А тобі дали таку важку машину.

— Це моя улюблена машина. У моєму гаражі, стоїть схоже авто до вашого, але я не люблю отих понтів. Ти, мабуть, не місцевий, тож тобі мене не зрозуміти.

Я заскочений такою заявою місцевої кралечки.

Тобто понти?!! Що вона має на увазі, під цим словом? Нормальна машина, це ж не розкіш, а засіб для комфортного пересування.

— Ілоно, я не місцевий, і вибач, дещо таки не можу збагнути. Невже їздити на нормальній машині — це злочин?!!

— Ні, але в селі є свої нюанси, — невесело пояснює дівчина.

— Які? — не витримую я.

— Давиде, через кілька метрів буде польова дорога ліворуч, зверни, будь ласка, на неї. — просить дівчина проігнорувавши моє запитання.

Проїхавши ще пару метрів, я звертаю на польову дорогу та нагадую.

— Ілоно, ти не відповіла...

— Давиде, я не хочу відповідати на це запитання. — впевнено зізнається дівчина.

Я хмикаю, її прямолінійність подобається мені.

Піднявшись на пагорб я бачу внизу скупчення техніки. Розумію, що їхати нам залишилося зовсім мало, тому скидаю швидкість, і знову питаю.

— Ілоно, ти ж молода, чому ти залишилася в селі? Ти ж можеш себе реалізувати в столиці, тим більше, що вона поруч? Зрештою всі хочуть жити у столиці, працювати та розвиватися.

— Я не люблю шумний мегаполіс, — сухо відмахується дівчина, та впевнено додає. — А розвиватися можна і в селі. Було б бажання.

Тут не маю, що сказати. Але те, що дівчина не охоче йде на контакт, неабияк напружує мене.

До фур, що стоять на польовій дорозі ми доїжджаємо мовчки.

Як тільки я зупиняюся, Ілона дякує мені, і квапливо покидає салон машини. Я розчарований та спантеличений. Бо по правді не звик, що дівчата не сприймають мене ніяк. Та схоже ця сільська красуня, особливий екземпляр.