14

Увесь наступний тиждень ходити до школи не виходило: знайомий підігнав тимчасову, високооплачувану роботу, від такої було гріх відмовлятися, і Стас випав із життя на добрих шість днів. Приходив додому тільки поспати, падав без ніг і спав без снів дико втомлений, але зате заробив непогану суму. Зміг розплатитися з боргами за комуналку і навіть затарити холодильник тижні на два.  

Мати старання оцінила: розчулилася, мовляв, який у неї синочок хороший, такий дорослий і турботливий, а вона - така недолуга, нікчемна мати. Розплакалася, засоромилася, присягнулася більше не пити, вибачення просила. Не в перший раз, зрозуміло, - в черговий.

Стас на це навіть не відреагував: він на ці її дешеві трюки не вівся. Не те, що Свят - той матінку жалів. Варто було їй розплакатися, згадати, яка вона нехороша мати і функції свої батьківські зовсім не виконує, як він одразу ж кидався її втішати. Переконував, що вона чудова, мало не ідеальна мама, і тільки завдяки їй вони з'явилися на білий світ. Тим самим надавав їй ведмежу послугу: мати вірила і знову розслаблялася. Якщо вона хороша мати - то навіщо старатися?

Зараз їй соромно, вона візьметься за прибирання, наготує їжі, навіть назбирає трохи грошей зі своєї мізерної зарплати. А завтра Святик пожаліє матусю, і знову дім обросте брудом і пилом, а відкладений заробіток буде весь успішно спущений на дешеве вино. Такою була їхня мати.

Уже давно «дні тверезості і працьовитості» не викликали проблиску надії. Стас знав, точно знав, що буде далі і будував життя, не озираючись на матір. Та й з чого б озиратися: він давно забув, що це таке бути безтурботним, давно подорослішав, якщо він узагалі колись був дитиною. Він уже й не пам'ятав, як це - покладатися на когось, бути залежним, безтурботним.  Він давно виріс. Узяв відповідальність за своє життя і за життя брата - надто м'якого й легковажного для тих умов, у яких вони змушені були рости.

Йому довелося. Це було не питання вибору. У притулку волею-неволею довелося стати дорослим, сильним, щоб просто вижити. Побороти страх - їдкий, з присмаком металу, який щодня, день у день стискав глотку, немов пазуриста лапа. Побороти слабкість - мерзенну, слизьку, безглузду. Навчитися відстоювати себе, відстоювати своє, захищатися. Постійно бути напоготові: зібраним, майже до божевілля підозрілим, від невідступного напруження натягнутим, наче суха гілка.

У тому місці - колючому й безжальному, - ніхто не плекав надій. У тому світі - не було добрих дітей: у кожного завжди знайшовся б шматок битого скла за пазухою або уламок кахельної плитки, ні до кого не можна було повертатися спиною. І не було добрих дорослих: вихователі ненавиділи своїх підопічних.  Якщо починалися якісь розбірки - спеціально виходили з кімнати. Насильство, особливо насильство старших дітей щодо молодших, вихователі від щирого серця підтримували, тому що для них це спосіб утримати систему в якомусь стабільному порядку.

У такому світі вони зі Святом виросли. У таких умовах сформувалися. Стас думав, що в них не повинно було залишитися нічого людського - ні доброти, ні співчуття, ні здатності любити. Часом здавалося, що в ньому й не залишилося, але от Свят... Стас, скільки не намагався, не міг зрозуміти, як братові вдалося залишитися таким наївним, м'якосердим і позитивним, після того, через що вони пройшли. Після того, через що пройшов Свят...

Стас не хотів згадувати. Він ненавидів це відчуття: коли реальність розмивається, і придавлює бетонною стіною нестерпних спогадів. Як кров від них чи то крижаніє, чи то закипає. Як лють застилає очі, і хочеться тільки одного: знайти рудого виродка і розтрощити череп, а потім поїхати в притулок і спалити дотла. Розправитися з тим світом раз і назавжди. Знищити все. Може тоді стане легше? Може помста його заспокоїть? Може тоді спогади померкнуть?..

Але зрозуміло, він цього не робив. Може він і втратив усе людське, та мізки ще були на місці. Тому помста залишалася у фантазіях, а в реальності він щосили намагався переплавити свою лють у завзятість, у ресурс, у силу. Може тільки тому й вивозив важку праця, недосип, відповідальність за всю сім'ю.

Так, злість додавала сил, але все ж не була нескінченним джерелом. Стас втомлювався. І сьогодні втомився настільки, що у свій єдиний вихідний не зміг придумати нічого кращого, ніж цілий день проспати. Йому потрібно було якісно відпочити: завтра знову будівництво - мужики вже зачекалися, і школа - у нього прогулів, напевно, удвічі більше, ніж явок за цей рік, але ж цей рік останній, треба було б напружитись хоч під кінець, щоб отримати атестат.

Мати зі Святом зранку поїхали в інше місто, на цвинтар, провідати татову могилу та прибратися там. На плиті вона залишила гарячу їжу, кухня сяяла чистотою. Ну хоч до рани прикладай - зразкова мати. Шкода, ненадовго. 

Весь день Стас тільки тим і займався, що їв і спав. Пацани з сусіднього двору кликали поганяти у футбол, Руслан наполегливо зазивав «пошпилити на приставці», але Стас від усього відмовлявся. Відволіктися не завадило, звісно, і цей режим тюленя набрид, але пропозиції друзів ентузіазму якось не викликали.

Настрій бовтався десь на дні, але ввечері раптом зателефонував Кошулько.

- Ало, братику, ми так не домовлялися! - Без вступів почав Олег. Голос його звучав обурено. - Твоя мажорка нахабно окупувала наш штаб. Треться там постійно, не виженеш її звідти. Ні по-хорошому, ні по-поганому коза не звалює...

- Малиновська? - Стас не помітив, як весь підібрався, почувши про дівчину, і навіть на ліжку підвівся. Відчув тільки, як на обличчі одразу ж розтягнулася усмішка. Малиновська діяла на нього як завжди освіжаюче. Одне тільки прізвище вже бадьорило. - Що сталося?