7

Вчорашні шепіткі й тикання пальцями виявилися квіточками. Сьогодні її піддали справжньому остракізму. На першому ж уроці їй не знайшлося місця. Учні розсілися так, що не було жодної повністю вільної парти, а коли вона підходила до порожнього місця, той, хто вже сидів за партою, казав «зайнято» або «сюди не можна» і вихоплював у неї стілець.

Це було до того безглуздо і по-дитячому, що Злата ледь стрималася, щоб не закотити очі і не покрутити пальцем біля скроні. І що вже гріха таїти, водночас було дуже неприємно. Першою думкою було розвернутися і піти, але це вважалося б проявом слабкості - наче вони домоглися того, чого хотіли. Тому вона, не довго думаючи, кинула сумку на підлогу і сіла за вчительський стіл.

Потім і зовсім знахабніла - закинула на стіл ноги, склала руки на грудях і обвела всіх твердим упевненим поглядом. Хтось дивився на неї з легким здивуванням, хтось із відвертою неприязню. Хтось шушукався, але більшість обговорювали її вголос: «ну й нахаба», « ну і офігела мажорка», «ну ще подивимося хто кого» - раз у раз лунало то тут, то там. Лише Яна виглядала якоюсь відчуженою - похитала головою з виразом «що я роблю в цьому звіринці», і втупилася в книжку.

Англійка, яка увійшла за кілька хвилин, ледь не лопнула від обурення, побачивши Злату. Мало не в припадку не зашлася.

- Це що таке?! Ти що собі дозволяєш?! - Почала роздуватися в праведному гніві молода вчителька, але Злата, опустивши ноги, підвелася, і чистою англійською швидко пояснила їй ситуацію.

- Бачте, так сталося, що мені не знайшлося місця. Усі чомусь вважають вище своєї гідності сидіти зі мною. Бунт у чистому вигляді. Ну не могла ж я піти? Я так прагну до знань... - Проспівала Злата, кліпаючи очима і мило посміхаючись.

Усі в класі притихли, а англійка, оторопіло витріщивши очі, застигла з відкритим ротом. Злата так і не зрозуміла, що її здивувало більше - суть несправедливості, що сталася, або те, яким чином їй розповіли про цю саму несправедливість.

- Оу, зрозуміло. - Відповіла вчителька, коли легкий шок минув. - Так, Якимчук, швидко пересядь до Магалєва. - Змахнувши рукою, розпорядилася англійка. - То третеся по кутах, не віддереш вас один від одного, а тут раптом розсілися. Чого це ви надумали?

Невдоволено підібгавши губи, дівчина - котра Якимчук, обдала Злату неприязним поглядом і знехотя пересіла до хлопця. Злата ж, широко посміхнувшись, підхопила сумку і пішла на місце, що звільнилося.

Ця маленька перемога трохи підбадьорила, Злата відчула себе ще трошки  впевненішою. Але виявилося, що це був тільки початок.

На наступних уроках місце для неї знаходилося. Тільки на цьому місці її завжди чекав якийсь сюрприз. На інформатиці - заляпана чимось липким і смердючим клавіатура. На хімії - вульгарні написи на парті, малюнки і красномовні послання на її адресу. А коли повернулися назад у свій клас, сівши за парту, Злата ледь не загриміла - хтось погнув ніжку на її стільці. У їдальні їй і зовсім хотілося провалитися крізь землю: не ризикуючи більше купувати їжу сумнівної якості тут, вона взяла із собою перекус із дому, тільки-но витягнула ланч-бокс, як на неї почали тикати пальцями і буквально в голос іржати навіть молодшокласники!

Одному Богу відомо, як вона пережила цей день, як не тріснула броня, як не розкололася на частини ретельно виліплена маска незворушності. Під кінець дня вона почувалася вичавленою і розбитою, наче її весь день ногами штовхали. Коли продзвенів дзвінок з останнього уроку, вона видихнула зі справжнім полегшенням. Поплелася до виходу, але й тут на неї чекала неприємність - з роздягальні зникла куртка.

Не було сумнівів - це не безглузда випадковість, а чергова, цілком продумана капость. Півгодини Злата розбиралася з гардеробницею, ходила школою, зазираючи в усі двері в пошуках зниклої речі, навіть до директора збиралася піти скандалити, вже до його дверей підійшла, тільки постукати не встигла, як її окликнули.

З кінця коридору до неї поспішала Яна. На лікті її висіла пропажа.

- Фух, ледве тебе знайшла. - Видихнула Яна, сунувши куртку в руки Златі, і нахилилася, впершись руками в коліна, ніби намагаючись віддихатися після бігу. - Усю школу оббігала, думала, ти додому роздягнена пішла.

- Дякую. - Простягнула Злата, з деяким побоюванням приймаючи куртку і недовірливо дивлячись на Яну. - А ти...

- У спортзалі дурочки сховали. Під матами. Бачила краєм ока, що вони перешіптуються і щось у пакет пхають... Ну я одразу й запідозрила недобре... і за ними. - Роблячи паузи, щоб схопити повітря, пояснила Яна. - Дитячий садок, їй Богу. - Похитала головою у своїй уже звичній несхвальній манері.

   - Дякую. - Уже твердіше сказала Злата, стиснувши плече Яни. - Я вже думала до директора йти скандалити.

- До кого? - Яна скептично підняла брову, потім фиркнула. - До Пиріжечка чи що?

- Пиріжечка? - Приснула Злата.

- Ну так, - кивнула дівчина, - Пиріженко Сергій Петрович - Пиріжок. Пиріжечок - так ми його ласкаво називаємо. Він на пиріжок і схожий - масляний весь такий, кругленький і нешкідливий. - Додала Яна, трохи понизивши голос, і хихикнула. - Він би хіба що поохав, зітхнув, та цукеркою тебе пригостив... Ні, тут усі проблеми вирішує завуч - Денисівна. Ось та - справжній цербер. Якщо що, одразу до неї. - Порадила Яна, нарешті випрямляючись.

- Буду знати. - Усміхнулася Злата. Дівчата рушили коридором до виходу, по дорозі накидаючи куртки. Коли вони вже вийшли з приміщення, Злата наважилася запитати. - Слухай, а чого це вони... влаштували тут... гоніння неугодного? Я щось не те зробила?