6

У цій дірі навіть не було можливості спокійно поплакати. Оплакати цей нескінченний, найжахливіший у її житті день. Здавалося, він ніколи не скінчиться. Сонце не зайде, не настане ніч, наче планета зупинила свій рух, разом з її життям. Немов усесвіт вирішив сьогодні остаточно її добити.

Наче вже однієї тільки школи було недостатньо, де на неї з'їлася добра половина учнів. Хоча як з'їлася? - Ніхто її не ображав, не зачіпав, з нею просто не розмовляли. Обходили стороною, цуралися, і тільки перешіптувалися по кутах, тикаючи в неї пальцями, фиркали й сміялися за спиною. Злата прямо відчувала, як до неї приклеюються ці глузування й огидні шепотіння, як бруд, як лайно, в'їдаються, проникають усередину, просто під шкіру. Як вона стає липкою і брудною. Знову.

Уже тільки від цього відчуття хотілося впасти на коліна й розридатися. Вона йшла додому з наміром вивалитися на ліжко, втупитися обличчям у подушку і плакати до самого ранку, але в мами на неї були інші плани.

Уже кілька днів у їхній квартирі тривав ремонт, і сьогодні черга дійшла до кімнати Злати. Усі її речі - коробки з книжками, аксесуарами та різними дрібницями, сукні в чохлах, сумки з одягом - знову заповнили весь простір коридору, а в кімнаті повзали по підлозі, стикуючи шпалери і голосно розмовляючи, дві товсті тітоньки.

Злата ледь просто тут і не розплакалася. Та що за знущання? Та невже їй ніде не знайти спокою? Коли, почувши галас, з кухні з'явилася мама. Пройшла коридором, перечепилася об коробку, чортихнулася і штовхнула її носком капця.

- Я ж просила тебе розібрати речі. - Погляд із докором, невдоволено стиснуті губи, руки, складені на грудях, - і Златі вже не хотілося плакати. Злість спалахнула миттєво, змусила стиснути зуби, і прямим поглядом втупиться на матір.

- І куди ж мені їх складати? - Зло виплюнула Злата, копіюючи мамину позу. - На підлогу? Під ліжко? Куди? - додала знущально.

- Я купила тобі шафу! - Вигукнула мама, витріщивши очі, з таким ображеним виглядом, ніби вона зробила таку велику справу, а дочка негідниця не оцінила.

- Та в неї навіть чверть моїх речей не влазить! - Спалахнула Злата. - Ти б ще комод дитячий мені під речі залишила!

- Я зробила, що змогла. - Мама обурено змахнула руками. - Я попереджала, що з частиною речей доведеться розлучитися... Та й навіщо тобі тут вечірні сукні? Навіщо ця купа сумочок? - Мама знову штовхнула коробку ногою. - Та я пів дня їх сьогодні перетягувала туди-сюди...

- Спасибі тобі велике. - Злата відвісила знущальний уклін і випросталася. - Більшого від тебе й чекати не доводиться.

- Так, ну досить. - Мама незадоволено поморщилася і махнула рукою. - Ось просто зараз візьми і перебери всю цю чортову купу лахів. Залиш найнеобхідніше, а решту віддай кому-небудь...

- Мені все необхідно! - Голос Злати пролунав майже істерично. Вона ледь стримувала себе, щоб не кричати й не тупотіти ногами, як якийсь трирічний малюк у супермаркеті.

- Дурниці. - Відмахнулася мама. - Тут половина того, що тобі просто нікуди буде вдягнути...

- Це мої речі! Мої! Мені вирішувати, що потрібно, а що ні! І я нічого не стану викидати.

- Впевнена? - Мама вперла руки в боки. - Тоді цим займуся я. Сама перегляну...

Злата ледь не задихнулася від обурення. Повітря в легені потрапило, а назад ніяк. І плакати наче не збиралася - ні при мамі, і не при чужих людях вже точно, а сльози все одно бризнули з очей.

- Так... Звичайно! Давай! - Закричала Злата. Стукнула по одній із коробок, що стояли біля стіни пірамідою, і та звалилася на підлогу біля маминих ніг. - Забирай. Усе забирай! Що ще ти в мене не забрала? Хочеш прикраси... хочеш мої сумки... - вона понишпорила поглядом по коробках, потім просунула руку і завалила на підлогу цілу стопку. - Забирай усе! Не соромся.

Мама, сторопівши, дивилася на доньку ошелешеним поглядом, і не моргала. Навіть відступила на крок, ніби злякалася.

- Господи, Злато... - Поклавши руку на груди, протягнула мама. - Що з тобою таке? - Розсіяно подивилася на коробки, що валялися на підлозі. - У тебе щось сталося? - Раптом її обличчя осяяла здогадка. - Щось у школі? Тебе хтось образив? - Очі мами стурбовано заблищали, вона спробувала зробити крок, але знову спіткнулася і забарилася.

Злата не стала чекати, дивитися на маму, слухати її - приймати її фальшиве занепокоєння було вище її сил. Вона лише шмигнула носом і зло стерла сльози зі щік.

- Наче тебе це хвилює. - Виплюнула з жовчю, і вискочивши з квартири, грюкнула дверима.

Вилетіла на вулицю, озирнулася. Ну і куди йти? Усе не її. Усе чуже. Похмуре, холодне, мерзенне. Навіть важке повітря настільки чуже, що не проштовхується в легені, чинить опір. І сльози душать усе сильніше, так, що їх уже не стримати.

Побігла в куток, де з'єднувалося два будинки, сховалася в тіні великого дерева, впала на лавку і не витримала, розревілася нарешті на всю. Плакала й плакала, обливалася сльозами, горювала, жаліла себе, але легше чомусь не ставало. Завжди ставало, а тут - ні. Порожньо. Боляче. Прикро. І жодного полегшення від сліз.

І так страшно стало - невже все, кінець? Повний провал, депресія? Невже їй зовсім-зовсім нема за що вхопитися, зачепитися, щоб виплисти з усього цього? Невже ця історія її зламала? Так просто?