3

Людина - істота соціальна. Усі потребують спілкування, знайомств, прийняття. Злата це знала. Як і знала те, що вливатися в новий давно сформований колектив буде нелегко. Не знала тільки, що буде настільки нелегко.

Вона не думала, що колись вона почуватиметься так самотньо. Вдома в неї були друзі - крута весела компанія. Вони разом розважалися, вчилися, подорожували, влаштовували шикарні вечірки, веселилися від душі. Вони зійшлися так швидко і з ними було так легко, що здавалося це назавжди - непорушний союз, міцна дружба. Але щойно прізвище Малиновських зі скандалом промайнуло по всіх новинних стрічках, уся ця міцна непорушна дружба посипалася, як картковий будиночок під подихом вітру.

Ніхто Златі ні в чому не дорікав, не звинувачував, з нею просто різко перестали спілкуватися і все. Її прізвище було забруднене скандалом, репутація виваляна в бруді судових розглядів. У колах, у яких мешкала Злата, дружити з такою людиною було якось не комільфо. 

Довше за всіх із нею залишалася тільки подруга Соня. Продовжувала спілкуватися, втішала, підтримувала, ділилася новинами. Тільки вона ще довго відповідала на дзвінки Злати і вислуховувала її скарги і стогони, і навіть намагалася давати поради. Тільки Соня прийняла Злату, коли та демонстративно пішла з дому. Тільки Соня продовжувала надсилати смішні відео та кумедні меми.

Але і Соня протрималася недовго. Тільки-но Злата поїхала, як Соніна присутність стала вислизати з життя. Повільно, але впевнено. Пропущений дзвінок, скинутий виклик, перервана розмова. Дедалі менше повідомлень. Дедалі менше спільних тем для розмови. Їхні шляхи розійшлися. Занадто різні життя, занадто різне майбутнє. Отак раз - і немає десятирічної дружби. Вона піском просипалася між пальців, осіла попелом на зруйнованому житті Злати.

Ніколи ще їй не було так сумно. Ніколи вона ще не відчувала себе такою загубленою. Мама - на своїй хвилі. Батько - у в'язниці. Друзів немає і не передбачаються. Вона зовсім одна. Немов стоїть на маленькому острівці посеред бурхливого моря, і нема за кого зачепитися, нема в кого попросити про допомогу, нема з ким навіть просто поговорити.

Вкотре набравши подругу, і вкотре не дочекавшись відповіді, Злата з тугою подивилася в екран, прибрала телефон у сумку і попленталася в їдальню. Апетиту не було, але вона все одно змусила себе піти - не сидіти ж, як сич, усю велику перерву в класі. До того ж вона бачила, як туди попрямувала Яна, а це було поки що єдине знайоме обличчя, непогано було розвинути це знайомство бодай до приятельських стосунків.

Однак зайшовши до їдальні, Злата побачила Яну в компанії однокласниць, вони сиділи за столиком впритул і для Злати там просто не було місця. Звісно. Чому дивуватися, ніхто її тут не чекав.

Зітхнувши, Злата побрела до роздаткового віконця. Зазирнула на прилавок і насупилася.

Пиріжки. Біляші. Сосиски в тісті. І навіть чіпси.

- А що, нормальної їжі немає? - Поморщилася дівчина, оглядаючи усю цю «пишноту».

- Нормальної - це якої? - Ображено-здивований погляд товстої продавчині пройшовся по обличчю Злати, як наждак.

- Ну не знаю... - Зам'ялася дівчина. - Гречки там, або салату.

Жінка витріщила очі, наче Злата сказала щось страшне, розгублено озирнулася на прилавок, зависла на півхвилини, не менше, потім підхопила тарілку з прямокутним шматочком чогось білого і сунула дівчині під ніс.

- Є запіканка сирна... залишилася після учнів молодших класів. - Протягнула жінка, дивлячись на Злату з певною часткою настороженості. - Старші зазвичай біляші беруть, та сосиски. На таке попиту немає, - змахнула тарілкою жінка. - Може все ж таки біляш візьмеш? - Додала з напором.

Злата поморщилася, дивлячись на маслянистий круглий шматок засмаженого тіста.

- Ні. Давайте краще свою запіканку. - Злата простягнула жінці двадцятку, прийняла з її рук тарілку і попленталася до вільного столику.

Час від часу не легше. Схоже про збалансоване харчування школярів у цьому закладі теж не потурбувалися.

Сівши за стіл, Злата оглянула запіканку, покрутила її, взяла ложку і спробувала відкопати сирну масу з-під величезного шару цукрової пудри. Але її ніби лавиною присипало, скільки не копала, так і не змогла позбутися тони цукру. Не витримавши, відкинула ложку. Шумно видихнула.

Здавалося, голова від роздратування готова вибухнути, усередині все так і кипіло, а в тілі, навпаки, енергію ніби висмоктав хтось. Відкинувшись на стілець, Злата витягнула ноги й прикрила очі.  Ця вимушена самотність і деяка відірваність від суспільства тягарем висіли на шиї, але водночас хотілося заплющити очі й зникнути. Опинитися де-небудь на безлюдному острові. Байдуже де. Лише б не тут. Аби не ось це ось усе...

- Не подобається їжа? - Пролунало раптом над головою.

Злата різко розплющила очі й побачила Стаса Лютого, який стояв поруч і нависав просто над нею. Випрямилася, сіла рівніше і, задерши голову, впритул зустрілася з примруженими сірими очима.

- У твоїй елітній школі годували краще? - Насмішкувато піднявши брову, кинув хлопець, сідаючи навпроти Злати.

Так було значно краще: так вони здавалися на одному рівні, їй не доводилося закидати голову, і обличчя хлопця вона могла тепер роздивитися в подробицях. От чорт, а він і справді красунчик. Зрозуміло тепер, чому такий популярний. Зрозуміло чому вона сама звернула увагу на нього...