1

Увійшовши до квартири після тривалої виснажливої поїздки, Злата не змогла стримати зітхання розчарування: житло було не тільки занедбаним і убогим, а й значно меншим за площею, ніж вона пам'ятала. Мабуть, діло у тім, що в дитинстві все здається великим, а вона тут востаннє була десять років тому - невисоким семирічним дівчиськом. А може просто звикла до величезної столичної квартири, після якої ці сорок метрів квадратних здавалися мишачою норою. 

Зараз це вже було не важливо. Зараз ця мишача нора - її реальність на невизначений термін.

Не піднімаючи голови, щоб не бачити потворні старі шпалери і допотопні поліровані меблі, Злата вкотила велику валізу і, не роззуваючись, пройшла коридором у бік кімнати, яка, як вона пам'ятала, колись була її дитячою. Те, що в неї хоча б буде своя кімната, у нинішній ситуації трохи втішало - могло й цього не бути. Але щойно Злата відчинила двері, з її губ зірвався гучний розчарований стогін: інтер’єр був гнітюче яскравим і барвистим. Маленьке підліткове ліжко, простий стіл, крихітний комод, і куди не глянь - скрізь квіточки. Дурнуваті квіточки, веселки і єдинороги на меблях, на шпалерах, на фіранках, навіть на килимі. Усе огидно-рожевого кольору і в блискітках.

- Ну... нічого, жити можна. - Почувся з коридору голос мами.

Злата повернула голову і з неприхованим невдоволенням подивилася на матір. Та з виглядом прискіпливого інспектора ходила квартирою, оглядаючи кімнати. Вантажники в цей час заносили коробку за коробкою, так що в коридорі вже майже не залишалося місця.

- Це просто убозтво. - Пробурчала Злата, з кислим виглядом дивлячись на матір.

- Ой, перестань. - Махнула та рукою. - Ти тут до семи років жила і нічого. - Мама підійшла до Злати й зазирнула в дитячу. - Ой, - насупилася, оглянувши кімнату, - а я й забула, що тут усе... так. Ну нічого, нове ліжко я тобі замовлю. Невеликий ремонтик ми собі можемо дозволити зробити. - Мама покрокувала кімнатою, діяльно оглядаючи все навколо.

- Невеликий ремонт? - Фиркнула Злата. - Та тут простіше все знести до біса й відбудувати заново.

- Не говори дурниць. - Знову відмахнулася мама. - Нічого ми зносити не будемо. Шпалери переклеїмо, шафу тобі нову поставимо. Звісно, цілої гардеробної не вийде, але... - Мама посунулася, пропускаючи в кімнату вантажників, які почали затягувати величезні коробки з написом «Злата». - Так... мабуть, частину речей тобі доведеться віддати або викинути - вони тут просто не помістяться... - Мама підбадьорливо посміхнулася і, розвернувшись, покрокувала в бік кухні.

- Просто приголомшливо. - Злата закотила очі й скрушно похитала головою, спираючись на квітчасту стіну.

Вона не вірила, що це дійсно відбувається. Мама бадьорилася, трималася, створювала ілюзію нормальності, а Златі хотілося підійти й трусонути її як слід: припини посміхатися й вдавати, що нічого страшного не сталося! Немає у всьому цьому нічого нормального! Це катастрофа! Моє життя зруйноване!

Хотілося плакати, стукати ногами, гарчати і кричати, влаштувати справжню істерику. Хотілося просто видерти собі очі, аби не бачити всього цього кошмару. Якого біса вона тут робить? Як так вийшло, що вона зі звичного, сформованого й облаштованого життя раптом опинилася в цьому лайні?

Але істерики вона вже влаштовувала, тоді на самому початку - коли мама тільки-тільки прийняла рішення про переїзд. І сварилася з нею, і кричала, і дорікала, і просила, і вимагала, і погрожувала. Але це ні до чого не призвело - вони з мамою тільки віддалилися одне від одного (хоча й до цього не були особливо близькими). Тиждень не розмовляли, Злата навіть додому не приходила дві доби - ночувала в подруги Соні, щоб показати матері серйозність своїх погроз. Але мама все одно не змінила свого рішення.

- У нас більше немає можливості оплачувати гімназію. І ми більше не можемо дозволити собі цю квартиру! Ти можеш іти з дому, можеш поводитися, як дурний неврівноважений підліток, а можеш поставитися до ситуації з розумінням. Твій бунт нічого не змінить! - Заявила мама, підписуючи договір із ріелтором.

Злата тоді по-справжньому розридалася.

- Як ти можеш зі мною так чинити?! - Кричала вона крізь сльози. - Останній рік... мені залишилося зовсім небагато!

- Це всього лише атестат. Його можна отримати в будь-якій школі. - Поморщилася мама.

- Але це моя школа! Тут мої друзі! Тут моє життя!

- Знайдеш нових друзів. Нове життя може виявитися нітрохи не гіршим...

- Невже ти не можеш піти працювати? - Захлинаючись у злих сльозах, продовжувала Злата, не реагуючи на слова матері. - Ти просто... не розумієш, як це важливо для мене! Ти звикла жити на всьому готовому, тато тебе забезпечував... а сама ти нічого не варта!

- О, та що ти? - розлютилася мати. - А сама-то ти чого варта? Сама-то ти знаєш ціну грошам?! Ти жодного дня не працювала! Ти не знаєш, як це важко! Навіть якщо зараз - після десятирічної перерви хтось і взяв би мене на роботу, я все одно не могла б заробляти стільки, щоб забезпечити нам колишній рівень життя.

- Та ти навіть не спробувала! Ти нічого не зробила! Ти звикла байдикувати, звикла що все на татові! Ти просто не хочеш знову опускатися до рівня офісного клерка!

- Так, не хочу! - Мама підійшла впритул, злобно блиснувши очима. - Так само, як і ти не хочеш опускатися до рівня звичайної школи. - А потім злегка пом'якшившись, додала. - Не можемо ми собі більше дозволити колишнього життя, - мама мотнула головою, видихнула, - я тисячу разів усе обміркувала і зважила.