Глава 2

Таксі швидко домчало нас до аеропорту. Ще десь зо три неповних години ми бовталися між небом і землею – я, так точно, і в прямому, і в переносному значенні.

Лінда та Сюзен з розумінням поставилися до ситуації – чемно мовчали, лише час від часу акуратно заводячи розмову хіба що про нову тачку Лінди, яку ще місяць тому подарували їй батьки, та про нову фотосесію Сюзі для модного журналу, який належить її матусі.

Я ж практично всю дорогу просиділа мовчки, відкинувшись на спинку крісла й затуливши вуха спеціальними дизайнерськими берушами для польотів, з фільтрами – щоб не чути розмов попутниць.

Хотілося тиші та спокою на час перельоту. А вже потім я буду відриватися сповна – але без фанатизму. На очі натягнула спеціальні накладки для подорожей, аби зняти напругу, й майже заснула.

Приблизно о пів на шосту ми зрештою приземлилися в римському аеропорту Ф'юмічіно імені Леонардо да Вінчі.
Італія зустріла нас грозовими дощами: наш літак через штормову хмару хвилин двадцять не міг зайти на посадку.

Що таке не щастить і як з цим боротися? Не везе – так не везе. На всіх фронтах повна дупа! Здається, я накликала на себе всі тридцять три нещастя. Халепа.

*****

Усі дороги ведуть до Риму – тож як би доля не випробовувала мене на міцність, ми таки дісталися омріяного готелю в серці Вічного міста. Уже на місці вирішили: цього разу поєднаємо приємне з корисним – відпочинок стане тим приємним бонусом до нових відкриттів. Адже навіть після кількох візитів Рим продовжує дивувати. А ще – всього за 30 кілометрів звідси розкинулися пляжі Тірренського моря, тож ми вирішили доповнити знайомство з історичним Римом, сонцем, морем і легким бризом.

Немає потреби переїжджати до Каліфорнії чи Австралії заради серфінгу. В Італії також є кілька пляжів, придатних для цього. Звісно, хвилі Середземного моря не такі потужні, як в океані, але деякі італійські узбережжя можуть забезпечити чудовий досвід серфінгу. Крім того, тут є неймовірні місця для морських розваг – таких як підводне плавання та снорклінг. Тож саме цим ми вирішили зайнятися цими вихідними.

А поки що ми поселилися в готелі й, швиденько проглянувши інтернет, забронювали на наступні три дні розкішну віллу в Санта-Маринеллі – серфінговій столиці Італії та місці розташування найвідомішого серфінгового пляжу країни. Цього разу ми не збиралися упустити таку нагоду: спіймати хвилю – в буквальному розумінні – стало одним з обов’язкових пунктів нашого відпочинку. Хобі має право на місце навіть у найщільнішому графіку. А воно у нас було спільне.

Спокушала й ідея побачити місцевий замок та інші пляжі на березі Тірренського моря.

Сьогодні ж увесь вечір – аж до ранку – у нас був присвячений Риму. І що цікавого можна побачити у «вічному місті» за такий короткий проміжок часу? Пам’ятаючи, що всі дороги ведуть до Риму, а ми під час попередніх подорожей ще не все встигли оглянути, ми разом склали цікавий маршрут. Не забули й про Роберто – відвідали його клуб, а він знову потішив нас своїм шоу. Одним словом – повеселилися на славу.

Наступного дня ми вже прогулювалися вуличками Санта-Маринелли й неочікувано натрапили на дуже затишне сімейне ретро-кафе, оформлене в теплих коричневих, шоколадних і світло-бежевих тонах, з великим червоним дирижаблем на стелі. Неймовірно красиво!

*****

– Вітаю чарівних леді у нашому закладі, – промовив молодий чоловік, який підійшов до нашого столика, окинувши нашу компанію зацікавленим, я б сказала, дещо зухвалим і провокативним поглядом, що питально зупинився на мені.

Чесно кажучи, це мене трохи розлютило. Я й так була не в найкращому настрої, а тут ще якийсь офіціант, хай навіть доволі симпатичний італієць, дозволяє собі розглядати мене… точніше – роздягати поглядом. З якого дива? Це вже ні в які ворота не лізе. Безглуздя якесь. Та за кого він себе має? Нервів не вистачає! Ну куди тобі до мене?

Ледь стримуюсь, щоб не поставити нахабу на місце.

Вперто поглядом шукаю бейджик на його широких грудях – і не знаходжу. Ловлю себе на думці, що очима промацую кожен його м’яз, кожен кубик на торсі, які так виразно окреслюються під білою лляною сорочкою з недбало закоченими до ліктів рукавами.

Зауважую, що на ньому темні штани – нічого особливого. Як і в решти персоналу – жодних виразних ознак належності до саме цього закладу. Очевидно, тут так заведено. В кожній провінції – по-своєму.

Чесно кажучи, хочеться столичного шику. Ну подумаєш, симпатичний, високий, голубоокий, широкоплечий брюнет. Мало я таких бачила? Типовий італієць...

За хвилину розумію: деякі речі не змінюються – і це навіть викликає усмішку, замість того щоб нагадати Лінді та Сюзі, що не варто нехтувати правилами пристойності. Мої подруги не перестають мене дивувати. Поки я, уся така сувора, сиджу й сердито метаю стріли в офіціанта, він, роздаючи нам розкладки-меню, на прохання Сюзі перераховує інгредієнти кожної страви, а вона відверто стріляє очима, кокетуючи з ним.

Лінда теж не пасе задніх – ставить італійцю якісь зустрічні запитання. А мене це все чомусь бісить. Я зла й недобра на весь світ – на них і на себе. Невже вони такі простачки й не розуміють: є грань, яку не варто стирати? Не вірю, що для Лінди та Сюзі вона зникла. У нашому світі так не заведено, таке не заохочується. А ці «кози» вже навіть встигли з’ясувати його ім’я – Мікеле.