32 Злата

Закінчивши свій робочий день в кафе - книгарні, я вдягла куртку і вийшла на вулицю.

Я вже збиралась бігти на тролейбусну зупинку, коли почула, що хтось мене покликав.

Озирнувшись, я побачила Максима Вітренка.

Мажорик стояв, тримаючи руки в кишенях і спираючись на свою дорогущу машину.

Зараз він мені нагадував одного красунчика із реклами дорогих чоловічих парфумів.

- Максиме, ти що, реально мене чекаєш? - Здивовано запитала я, бо точно не очікувала нічого подібного.

- А що, не можна? - Цікавиться мажорик, підіймаючи брову.

- Можна... Просто... Чесно кажучи, я такого не очікувала, - розгублено відповіла я.

- Чудово... Сідай, Златко. Я відвезу тебе в гуртожиток, - промовив Максим Вітренко, відчиняючи мені дверці свого авто.

Щойно я сіла, то відчула, що в машині було тепло, а салон пах кавою і чимось дерев'яним.

- Максику, то ти сьогодні мало не побився через мене? - Сміючись, запитала я, коли він завів двигун.

- Не я. Це ти, Злючко, мало не прибила тацею того нещасного ботана, - посміхаючись, відповідає мені ректорський синочок.

- А я що? Він сам підставив свою дурну голову... У мене просто приціл хороший і досвід, - сказала я, усміхаючись.

Почувши це, Максим почав сміятись. Трясця! Цей мажорик здався мені таким милим, що у мене аж подих перехопило.

Злато, будь серйозніша! Це просто хлопець... Ну... Симпатичний хлопець... Таких довкола повно.

Поки я намагалась заспокоїти себе і взяти під суворий контроль власні почуття та емоції, Максим дістав із заднього сидіння свій рюкзак і поклав його мені на коліна.

- Златко, відкрий і подивись... Там... Я дещо... придбав для тебе... - Якось дуже невпевнено сказав ректорський синочок.

- Максику, ти вирішив зробити мені подарунок? Дуже неочікувано... - Здивовано промовила я, відкриваючи його рукзяк.

Я сподівалась знайти якісь солодощі, але дістала дещо зовсім інше...

Там був светр. І не просто светр, а саме такий, який я на днях роздивлялась в магазині, бо він мені дуже сподобався.

Светр був теплий, м'який, бежевого кольору. Я навіть поміряла його... Але коли побачила цінник, то мало не розплакалась.

Бо на ці гроші ми з Іркою могли легко прожити цілий місяць. Така покупка була точно мені не по кишені.

Я дивилась на светр і не вірила власним очам.

- Я... Ти... Дякую... - Розгублено проблеяла я, переводячи погляд із ректорського синочка на класний бежевий светр.

Вперше в житті я так жахливо розгубилась, що не знала, що сказати і не могла зв'язати разом і кількох слів.

- Ти ж якось казала, що тобі холодно в гуртожитку... Здорова носи... - Знизавши плечима, промовив Максим Вітренко.

- Максиме... Якщо ти зараз скажеш, що я тобі винна нирку, то знай, що я її не віддам, - бурмочу я, посміхаючись.

- Всього лише чай з печивом... Якось мене пригостиш, - відповів Максим, хитро посміхаючись.

І от як тут не розтанути? Як не почати думати про те, що, можливо, Макс Вітренко не такий вже й нахабний козляра, як я думала про нього раніше.

Ми з Максимом їдемо далі. Розмовляємо про те, як  в кожного з нас пройшов цей день. Від душі сміємося із сьогоднішнього випадку в кафе.

Я в подробицях розповіла йому про те, як той йолоп мало не вкрав книгу, а я спіймала його на гарячому.

Максим так сміявся, що у нього з очей аж сльози виступили.

Ми під'їхали до студентського гуртожитку.

- Ну... Це був дуже цікавий і насичений день, - промовила я, посміхаючись.

- З тих пір, як я почав з тобою спілкуватись, Златко, у мене всі дні такі, - сміючись, відповів Максим.

- Дякую, що підвіз додому... Дякую за светр... І окреме дякую за те, що примчав мене рятувати, коли подумав, що у мене знову проблеми з якимось йолопом.

- Звертайся... Злато, якщо тобі потрібна буде моя допомога, то ти просто можеш мені зателефонувати.

Максим допоміг мені вийти з авто і чекав , поки я не зайду в гуртожиток.