31 Максим

Я їхав так швидко, як тільки міг. Моя багата уява чудово малювала картини того, як якийсь слизький тип тягне свої бісові лапи до Златки, а вона відбивається від нього тацею, що виступає в ролі її єдиної зброї.

Відкривши двері, я залетів в кафе і почав роззиратись довкола.

- Де ця нахабна потвора?! - Розлючено поцікавився я і відразу помітив, як деякі клієнти повернули голови у мій бік, забувши і про їжу, і про книги.

І тут я побачив цього безсоромного негідника. Мужик років сорока, в окулярах, стоїть біля стелажа з книжками.

Одну з книг він тримав в руках, а неподалік від нього стояла Златка з тацею в руках.

Злючка виглядала так, ніби от - от стукне його вдруге.

- Ти! Ти торкався до неї?! - Розлючено поцікавився я, підійшовши ближче.

- Я... Я нічого... Я просто...

- Я тобі руки повідриваю і на шию повішу, падлюко безсоромна. Будеш знати, як до беззахисних дівчат чіплятися.

- Максе, припини! Ти поводишся, як ненормальний, а довкола відвідувачі. Я не хочу, щоб мене через твою поведінку звільнили зроботи, - невдоволено промовила Злата, схопивши мене за руку.

Забувши про те, що Златка не знає, що я власник не тільки цього кафе, а ще й інших, я мало не бовкнув, що ніхто її не звільнить, якщо я не накажу це зробити, але вчасно схаменувся. Бо то був би повний капець...

- А що я мав думати після того випадку, що стався у тебе на минулій роботі? Мені Стас зателефонував і сказав, що ти побила клієнта... - Сердито сказав я, уважно дивлячись на невдоволену Злючку.

- Максе, я вдарила того бовдура, бо він хотів вкрасти одну з книг, а я вчасно це помітила і перешкодила йому.

Я кілька разів моргнув, переводячи погляд із Златки на мужика, що тримав в руках свою "здобич", якою виявилась книга під назвою "Філософія раннього Вебера".

Я не знав, кого зараз треба було боятися більше. Мене чи людину, яка хоче вкрасти таке?

- Так, я ... Ну... - намагався я щось сказати, подумки лаючись в три поверхи, бо почувався справжнім ідіотом.

- Ти думав, що до мене знову хтось почав чіплятись? - Запитала Златка, посміхаючись.

- Ну... Так... - Буркнув я, опустивши очі, наче школяр перед вчителькою.

Всі відвідувачі з цікавістю за нами спостерігали. Дехто навіть жваво коментував наші дії.

Стас, стоячи за барною стійкою, тихенько сміявся, роблячи вигляд, що старанно полірує склянку.

- І що, ти приїхав рятувати мене? - Запитала Злата.

- Так, - відповів я, важко зітхнувши.

- Ревнував? - Сміючись, поцікавилась Злючка.

- Ні! - Надто швидко відповів я.

- Брехло, - продовжувала веселитись Злата Гадюка.

- Я просто... Хвилювався за тебе... - Відповів я, поглянуши на Злючку.

- Знаєш, Максику, я завжди мріяла, щоб якийсь хлопець влаштував бійку заради мене. Це так романтично... Але я уявляла собі, що мене рятуватимуть від якогось злодія, а не від... Крадія Вебера, - Сміючись, промовила Златка.

Трясця! Як я міг так жахливо осоромитись і виставити себе блазнем? Чим я думав? Йолоп...

Стас за стійкою реготав, як ненормальний. От, паскудник... А ще друг... Називається...

- Можеш не дякувати, - невдоволено відповів я, лаючи себе останніми словами.