23 Злата

Вже кілька днів моя сусідка по кімнаті і подуга, Ірка, старанно капала мені на мізки з приводу того, що я маю якось віддячити Максу Вітренку за те, що він допоміг мені з роботою.

Ірка запропонувала запросити його до нас і пригостити її фірмовими голубцями. Я пручалась, як могла, але вперта Ірка нічого не хотіла слухати.

Я, і справді, була вдячна ректорському синочку за допомогу, але кликати цього мажорика в наш гуртожиток не дуже хотіла, бо боялась осоромитись.

Та це й мажорик дремене з усіх ніг, щойно побачить, як ми тут живемо. Я намагалась це пояснити для подруги, але вона вперто стояла на своєму.

Я вирішила запросити Максима до нас в гуртожиток, дуже сподіваючись, що він відмовиться, але він взяв і погодився...

Через три години я стояла перед дзеркалом, наводячи красу і думала про те, що моє життя поділилось на два етапи : до того, як я запросила Максима до нас у студентський гуртожиток і після того, як я це зробила.

Перший був майже спокійний. Другий - щось типу трилера з елементами комедії.

Поки я крутилася біля дзеркала, Ірка бігала по кімнаті, постійно щось роблячи.

- Голубці готові, чай заварила, кімнату пропилососила, пил витерла... Наче все готово... Хоч би нічого не забутись зробити, - схвильовано промовила Ірка, роззираючись довкола.

- Заспокойся... Ти вже зробила навіть більше, ніж треба, - спробувала я заспокоїти свою сусідку по кімнаті.

- Як тут заспокоїтись, Злато? Це ж не Машка із сусідньої кімнати прийде, а сам син ректора нашої академії, Максим Вітренко... Тільки б голубці вдалися...

- Іро, ти ж сама мені мізки виносила, наполягаючи на тому, щоб я його запросила, а тепер боїшся..

- Характер у мене такий, що я постійно і про все хвилююсь. Ти ж знаєш про це, Злато.

- Ой, знаю...

В двері постукали. Ірка  почала знову оглядати нашу кімнату, перевіряючи, чи все нормально, а я, важко зітхнувши, пішла відчиняти.

На порозі стояв Максик з купою пакетів в руках.

- Заходь, - промовила я, намагаючись виглядати спокійно.

Коли Вітренко переступив поріг, я ніби побачила нашу кімнату очима мажорика. Два ліжка, дві тумбочки, стіл і шафа, що хитається. Картину довершував плакат на стіні з рудим котом і написом, який каже : " Живи так ніби завтра сесія". Це повний капець... Зараз ректорський синочок як дремене, то аж закурить за ним.

- Вау... А у вас тут атмосферно, - промовив Максим, з цікавістю роззираючись довкола.

- Ось так живуть звичайні студенти, - посміхаючись, промовила я.

- Чесно кажучи, щось таке я собі і уявляв... Дівчатка, я тут трохи гостинців вам привіз, - промовив Макс, простягаючи пакети для Іри.

- Ого! Та ти пів супермаркета скупив... Треба тебе частіше в гості запрошувати і зможемо добряче економити на харчах, - сміючись, промовила подруга, зазирнувши в пакети.

- Я не проти, - усміхаючись, промовив Максик, сідаючи за стіл.

Ірка всадила мене поряд з нашим гостем, а сама взялась господарювати. Через п'ять хвилин ми всі вже їли її голубці.

- А це реально смачно. Ніколи не їв таких смачнющих голубців, - задоволено промовив Максим Вітренко.

 Почувши це, я видихнула з полегшенням, а Ірка ледь не розплакалась від щастя.

- Як тобі наш гуртожиток? - Запитала я у Макса, коли Ірка побігла на кухню за чаєм.

- Атмосферно... Такого я ще не бачив...

За стіною почувся крик і лайка. Хтось шукав свої шкарпетки і стверджував, що їх украли, а наступної миті замигало світло.

- Це... Спецефекти. Ми любимо, коли вдома весело, - сміючись промовила я.

Максим так розсміявся, що у нього з очей потекли сльози. Я й не знала, що цей мажорик такий веселун.

- Хто з'їв мої котлети?! - Почулося із коридора.

- А у вас тут дуже весело, - промовив Максим, витираючи очі.

- Ага... Добре, що ще світло не зникло, бо у нас таке інколи трапляється, тоді твориться справжній хаос.

Щойно я це сказала, як світло зникло.

- Златка, ти накаркала, - сміючись, сказав Максик.

- Трясця!