13. Ніколи не жалкуй.

Вересень 2017 року балував місто Дніпро погожими днями. Складалося враження, що літо не надто зважало на стрімке жовтіння дерев та повсюдні купки опалого листя. Навпаки, нібито навмисно зволікало в очікуванні особливого веління осені негайно поступитися їй володарюванням. Від подібного протистояння пір року мешканці міста були  лише у виграші. Лагідними вечорами дніпровські парки виманювали городян з їхніх осель, принаджуючи затишком звивистих алей і можливістю невимушених бесід. Тому не випадково пропозиція вчителя Бориса Петровича Шановного, провести перші після літніх канікул сходини історичного клубу «Січеславна» саме у місцевому парку, неподалік ліцею, була схвально сприйнята учнями.

За час літніх канікул Марко встиг скучити за жвавими обговореннями, які неодмінно виникали після захопливих розповідей вчителя. Минуло вже більше двох місяців після повернення з Макіївки. Внутрішнє занепокоєння, що тривалий час супроводжувало юнака, поступово послаблювалося, поступаючись місцем новим враженням, котрими щедротно було наповнене ліцейське життя. Проте, за дивним збігом, запропонована цього разу Борисом Петровичем тема для розмови, знову сколихнула у душі Марка нові вагання. «Українська козацька держава часів гетьмана Мазепи», - почув слова вчителя Марко і збентежився. Його думки вмить підхопилися незбагненою круговертю, що дозволяла вихоплювати лише ключові тези доповіді вчителя: «Зміцнення Гетьманщини… розквіт української культури… мрії про незалежну державу… притиски Московського царства… відсутність єдності козацької старшини… поразка у Полтавській битві… остаточна втрата надій збудувати вільну Україну… втрачені можливості… втрачені можливості…»

- Втрачені можливості! – на мить забувшись, зненацька вигукнув на весь парк Марко. Озираючись навколо і помічаючи прикуті до нього здивовані погляди ліцеїстів, він значно тихіше повторив:  – Втрачені можливості…

- Що сталося, Марку? – схвильовано запитав вчитель. – З тобою все гаразд?

- Вибачте, Борисе Петровичу, - опановуючи себе відповів Марко. – Я не навмисне!

- Можливо, ти про щось хочеш запитати?

- Запитати? – задумливо вимовив Марко. Потім більш рішуче додав: – Так! Я хотів запитати!

- Прошу, Марку, - охоче згодився вчитель.

- Скажіть, будь ласка, Борисе Петровичу, якщо б вам випала нагода, не важливо яким чином, потрапити у минуле, як би ви скористалися цією можливістю? Чи не намагалися б ви бодай щось там змінити, щоб сьогодення виглядало якось інакше? Наприклад, якщо вже йдеться про Мазепинську Україну, чи не виникло б у вас бажання знайти спосіб і попередити когось з найближчого оточення гетьмана про наслідки багатьох помилкових кроків? Якщо б напередодні Полтавської битви у гетьмана опинився, завдяки вам, скажімо, план воєнних дій Московського царства, а потім, як наслідок, була б забезпечена перемога шведсько-українського війська під проводом короля Карла ХІІ, а не армії царя Петра І?

Марко сипав численними запитаннями, котрі хвилювали його останнім часом, і на які він самотужки не міг відшукати відповіді. Почасти він корив себе, що можливо змарнував свій винятковий шанс і нічого не зробив задля того, щоб спробувати упередити трагічні для України наслідки. Адже нічого не заважало Маркові спробувати переконати полковника Мокієвського і довести йому свою обізнаність у подіях, що неминуче мали відбутися. Повірив би полковник чи ні, доповів би про те гетьману, або сприйняв би все за вигадки – про це вже не дізнатися, проте варто було використати цю нагоду. Варто було. Марко спробував об’єднати всі протиріччя і зрештою промовисто запитав у вчителя:

- Борисе Петровичу, скажіть, якщо б Московське царство все ж таки зазнало поразки під Полтавою, воно б ще не скоро оговталося? І залишило б нарешті Україну у спокої? Чи справді ми б мали нагоду, за підтримки нашого швецького союзника, закріпитися на мапі Європи, як незалежна держава, і згодом успішно протистояти всім зазіханням на нашу землю?  

Борис Петрович не очікував, що його дозвіл на одне запитання, перетвориться на бурхливий потік свідомості. По десяткам очей прикутих до нього в очікуванні відповіді на промовисті запитання Марка, він зрозумів, що кожен з ліцеїстів поділяє думки юнака. Вчитель відчував деяку ніяковість, але водночас і неймовірну втіху від того, що насіння пошуку справедливості, яке він так старанно висівав під час численних нарисів з історії, дало такі щедротні сходи у свідомості його учнів.  

- Дорогі мої, ліцеїсти, - настановним, однак сповненим поваги голосом промовив Борис Петрович, - ґрунтовне вивчення історичних подій дає нам з вами виняткову можливість використовувати отримані знання, аби намагатися уникати помилок і прорахунків наших пращурів. На мою думку, не слід жалкувати з приводу того, що немає змоги потрапити за першої-ліпшої нагоди у минуле і змінити там щось на власний розсуд. Історична правда не може бути підпорядкована чиїмсь особистим потребам і забаганкам. Світова історія знає багато прикладів вигадливих перекручувань, докорінних переписувань і спотворень справжнього плину подій. Проте істина все одно рано чи пізно стає явною, а усі ганебні потуги щось приховати або змінити неодмінно викриваються. Мені б дуже хотілося, щоб ви, – Борис Петрович повільно обвів поглядом уважно слухаючих його учнів, - використовували свої знання не для того, щоб змінювати якимось чином минуле, а натомість уникали у майбутньому повторення вже здійснених помилок. Україна не раз у своїй історії втрачала право самій вирішувати власну долю. Відсутність злагоди у поглядах щодо вибудовування держави неодмінно призводила до послаблення, чим постійно користався хтось зовні, а українці вимушені були знову блукати звивистими стежками серед руїн у пошуках відновлення незалежності своєї країни. Від вашого покоління незабаром також буде залежати якою буде Україна: квітучою, могутньою і рівноправною прикрасою Європи, або лише назвою місцевості без права на самовизначення. Усім серцем бережіть Україну! А зберігши її незалежність, і себе вже ніколи не втратите!