12. Два спалахи на згадку.

Пообіднє липневе сонце розпікало повітря. Лабрадор Йося лежав у затінку біля кузні діда Ляльки, з нудьги розглядаючи на землі невтомну вовтузню різноманітної комашні. Здавалося деяких з них, за досить тривалий час, собака вже почав упізнавати особисто, тому зрідка мляво погавкував, коли вкотре запримічав знайомця у траві, начебто віддаючи пошану його наполегливості у клопіткій праці. Вже другу добу поспіль пес був вимушений примирюватися з новими захопленнями свого господаря. Назар Дорошенко разом зі своїм друзякою Мирославом Сагайдаком майже весь останній час проводили у кузні. Незчисленні оповідки Яреми Ляльки про звитяжні козацькі походи, розповіді про достопам’ятну минулість, щедро подекуди прикрашені народними байками, принаджували дніпрян-ліцеїстів до кузні старого козарлюги. Під захопливі історії, хлопці охоче допомагали дідові по ковальству, а той не міг натішитися своїми новими вдячними слухачами.

Так би лежав Йося і цього разу, очікуючи коли Назар нарешті приділить йому бодай дрібку уваги, якби не поодинока мураха, котрій раптом забагнулося різко звернути з нещодавно протоптаної нею стежечки і почимчикувати кудись убік, викликаючи цікавість собаки і наче пропонуючи прогулятися разом із нею. Йося повільно підвівся з землі, добряче потягнувся, позіхнув на всю пащу, озирнувся навсібіч і зрештою побачив, як вулицею до маєтку Мокієвських здалека наближається знайома йому полковникова бричка.

Пес із усією собачою завзятістю вхопився за цю слушну нагоду врешті-решт перервати свою самотність і радісно задзяволив, не властиво для нього, на все подвір’я, немов сповіщаючи усіх: «Приїхали, приїхали!» На Йосине благовісне скавчання на подвір’я висипали майже всі мешканці садиби Мокієвських, щоб привітно зустріти полковника з Марком.

Козацька сіра смушева шапка з червоним шликом, дарована на згадку сотником Андрієм Стороженком, пірнач за поясом, чорні сап’янові чоботи, шаровари та блакитний куртасик – робили Марка більш мужнім і помітно дорослішим.

- Слава Україні! – усміхаючись і з натхненням виголосив він, наблизившись до вражених його виглядом Назара Дорошенка і Мирослава Сагайдака.

- Героям слава! – майже не замислюючись, відповіли хлопці, дивуючи місцевих доти невідомим їм гаслом.

- Отже, як у вас тут справи? – цікавився Марко. – Які новини?

- Та вистачає подій, - хитрувато відповів Назар Дорошенко і, насмішкувато хлопаючи долонею по плечу Сагайдака, додав: - Ну, по-перше, Мирославчик наш усе ж таки підріс, як і мріяв!

- Важлива новина!

- А ти зажди глузувати, зажди! Тут надважливим є те: за яких обставин він це з’ясував! Мирославе, - усміхнено звернувся Назар Дорошенко до друзяки, - анумо розкажи Маркові, як усе відбувалося!

- От же ж лепетун ти, Назаре! – буркнув Мирослав Сагайдак. – Якби не я, то що б ми зараз робили?

- Хлопці, - починав потроху втрачати терпіння Марко, - поясніть до пуття, що сталося?

- Гаразд, гаразд! – погодився Назар. – Все дуже просто. Ще учора Мирославчик спокійнісінько проходив у дверях кузні діда Ляльки, не пригинаючись під одвірком.

- То й що з того? – не міг збагнути Марко.

- А сьогодні вночі, - продовжував жартівливо Назар, - мабуть, потягнувся наш Мирославчик вище до місяця, а вже зрання ледь чубом не виніс дідові пройму дверей!

- Ач як наплів! – зазначив Мирослав. – Пішли, Марку, я тобі сам краще покажу, бо цей пустомолот ще довго буде обсмоктувати.

Мирослав поспішно підійшов до кузні діда Ляльки і вказав Маркові на вхідний одвірок:

- Саме ось тут я добряче чуприною чеснув, аж в очах потемніло!

- Я сподіваюсь, Мире, ти собі не надто зашкодив? - запитав Марко, вже майже втрачаючи цікавість.

- Та все гаразд, дякую! – захоплено продовжував Мирослав, зображуючи, як він мужньо витримував власні страждання. – Тільки-но до мене зір повернувся після затемнення, я відразу подивився вгору і остовпів! – дивлячись знизу на одвірок кузні, Мирослав зобразив, як він тоді завмер.

- Від чого ти там закляк? – дивувався Марко поводженню товариша.

- А ти підійди ближче, Марку, - запросив Мирослав, - що ти тут бачиш? – запитав він, звертаючи увагу Марка на місце посередині одвірка.

Хлопець наблизився, щоб роздивитися, і не міг стриматися від вигуку:

- Не може бути!

- Ще й як може, Маркусю! – усміхаючись, затвердив Мирослав Сагайдак.

- Ще б пак! – радо погодився Назар Дорошенко.

Помилки бути не могло: знизу на дерев’яному одвіркові було вирізьблено таку саму літеру «У», подібну до тої, котру Марко свого часу виявив на стіні Софійського собору. Такий самий чітко окреслений прямокутник навколо літери, безумовно, додавав впевненості щодо пов’язаності обох малюнків, втім одна важлива відмінність все-таки спостерігалась:

- На малюнку не вистачає хрестика, - стурбовано зазначив Марко.

- Так, немає, - погодився Мирослав Сагайдак, - однак є щось інше.

- Придивись уважно до літери, - порадив Маркові Назар Дорошенко, - нічого не помічаєш?