10. Виклик прийнято.

Сидячі на землі у своєму чагарниковому вкритті, Марко не відчував в ногах сили, щоб здійнятися. По-звірячому безжалісний і зухвалий розрахунок змовників, що віщував загибель багатьом людям, приголомшив хлопця. Внутрішнє заціпеніння підказувало Маркові якесь глупство: то забути почуте, то не квапитись з рішенням, а то і взагалі безрозсудне, на зразок, а що заважає пересидіти допоки тут у чагарнику і перечекати? Несподівано йому чомусь пригадалося, як іноді у дитинстві йому ловкенько вдавалось уникати батьківського осуду за якусь дрібну заподіяну шкоду. Задля цього потрібно було всього-на-всього десь зникнути і просто деякий час не потрапляти батькам на очі. Як би ж була можливість і зараз схоже утнути: зникнути хоч куди, а з’явитися вже тоді, коли все минеться.

Раптовий і потужний розряд свідомості, що ніби уявною спицею пронизав голову Марка від скроні до скроні, примусив хлопця негайно отямитися. Він миттю виструнчився у весь зріст. Щільно притиснувши до тіла руки і не рухаючись, хлопець нагадував електричний дріт, крізь який щойно було пропущено струм високої напруги. Марко відчув пекуче прагнення діяти. Діяти негайно, аби нізащо не дати відбутися лиходійству. Тягар надзвичайної відповідальності дещо спантеличував хлопця. Що насамперед необхідно вчинити? Куди бігти? Що робити? Кого кликати на допомогу?

Приборкуючи власну розгубленість, що подразливо заважала роздумам, Марко Мазепинець обережно покинув своє укриття, а згодом навіть не помітив, як перетнув велике подвір’я садиби Мокієвських і опинився на порозі відчиненої кузні діда Ляльки. Біля палаючого ковальського горна, спиною до входу стояв на самоті сам старий козарлюга Ярема Лялька. Було у його вигляді щось заворожливе. Стоячи босоніж на глиняній долівці у шароварах і без сорочки, він вдивлявся у полум’я, яке то майже згасало від його погляду, то знічев’я розгоралося із новою силою. Спина втомленого роками козацького лицаря була посічена численними шрамами і промовисто свідчила, що людина, яка не раз дивилася смерті у вічі, здатна врівноважено і без тіні остраху приймати будь-які виклики долі.

- А я чекав на тебе, Марку! - несподівано промовив дід Лялька, дивуючи хлопця тим, що впізнав його не обертаючись. - Проходь, козаче, не бійся!

Марко неспішно зайшов усередину кузні і зупинився поблизу ковадла. Ярема Лялька дістав ковальськими кліщами з полум’я горна шмат розпеченого заліза.

- Що так розпалює твоє душу, хлопче? – запитав старий козак, потужно вдаривши молотом по червоному залізу.

Марко не знав, що відповісти дідові. Тягар страшної таємниці не дозволяв хлопцеві відкритися першому-ліпшому без цілковитої впевненості у тому, що йому можна довіряти, і це не призведе до ще більшого лиха. Немовбито відчувши внутрішні метання Марка, дід Лялька різко перекинув погляд від ковадла на хлопця і пронизливо зазирнув йому прямо в очі. І хоча хлопець посунувся трохи назад від несподіванки, його не перелякав дідів вчинок, натомість Марко відчув, як занепокоєння і острах вщухають, поступаючись рівновазі у серці і розсудливості у голові.

Як тільки-но дід Лялька відвів від Марка свій всепроникний погляд, хлопець відчув, що від нещодавніх невпевненості і замішання не лишилось і сліду. Старий козак знову закинув у полум’я горну шмат заліза і повторив своє запитання:

- Що так розпалює твоє душу, хлопче?     

- Може статися велика біда, діду! – вирішив довіритись дідові Марко.

- Кочубей? – запитав дід Лялька, наче заздалегідь знав відповідь.

- Так!

- Кочубей! – вигукнув дід і три рази міцно вдарив молотом по ковадлу, куди щойно виклав з горна розпечене залізо. - А Іскра з ним?

- З ним!

- Іскра! – знову вигукнув дід і вчергове тричі вдарив по шмату заліза так, що додолу посипалися безліч іскор.

Ярема Лялька махом відкинув у бік на долівку свого ковальського молота і наблизився до Марка. Дід цупко вхопив хлопця за плечі і таємничо промовив:

- Розкажеш все полковнику, козаче!

- Мокієвському?

- Так! А потім і решту вдієш!

- Що саме?

- Те, заради чого ти тут!

Марко не знав, як йому розуміти почуте. Чи здогадувався дід Лялька ким насправді був хлопець і звідки з’явився, чи навпаки намагався про те вивідати в нього?

- Допоможи нам, козаче! А я тим часом пометикую, чим зможу допомогти тобі! – з цими загадковими словами старий козак відпустив хлопця і, наче нічого й не було, повернувся до покинутого кілька хвилин тому ковальства.

Майже так само, як потрапив до кузні діда Ляльки, Марко не надав особливого значення тому, яким чином він раптом опинився на ґанку маєтку Мокієвських, сповнений рішучості доповісти полковникові про все що довідався.

- Що з тобою, Марку? Щось сталося? – запитала хлопця Ганна Мокієвська, зустрівшись із ним біля вхідних дверей будинку і помітивши у його погляді відблиск занепокоєння.

- Де я можу знайти твого батька, Ганно?

- Він у своїй світлиці.

- Прошу, проведи мене!

Побачивши свою доньку і Марка в отворі дверей, полковник Мокієвський рухливо підвівся з-за столу, де він щойно писав якогось листа.