9. Змовники.

Василю Мировичу нещодавно виповнилося вісімнадцять років. Два тижні тому він повернувся з Чортомлицької Січі, куди напросився поїхати разом зі старшим братом. І хоча майбутній генеральний бунчужний Війська Запорозького Федір Мирович виряджався на Січ у гетьманських справах, він не міг відмовити братові у його палкому бажанні на власні очі побачити місце, де гартувалася козацька слава та легко дихалося на повні груди п’янким повітрям справжньої свободи. Тим незабутнім відчуттям Василь хотів передовсім поділитися саме з Ганною. Він пристрасно бажав, щоб вона також неодмінно дізналася про те, що жодного дня не встигало сонце пірнути за небокрай без його згадки про неї, а кожного наступного ранку не наважувалося виринати з-за обрію, допоки він знову не згадає її чарівне ім’я. Однак віднині дівочий погляд чомусь не дарував йому колишньої жаданої привітності, бодай поодиноким своїм вкрадливим промінчиком.

Тим часом, охоче приєднавшись до столу вельми щедрого на розмаїття смачних страв, Марко з друзями стали свідками розмови, котра помалу набувала помітно напруженого стану. Випиті чарка за чаркою міцних трунків дедалі розв’язували язики, а хмільний розум геть відмовлявся приховувати найсміливіші думки співрозмовників. А почалося все зі згадувань про часи славетного гетьмана Богдана Хмельницького, завдяки якому, як поважно виголошував пан генеральний обозний Іван Васильович Ломиковський, «вперше з’явилася на світ божий незалежна українська козацька держава». Таке твердження ні в кого з присутніх не викликало жодних заперечень, проте щодо ворогів, що від самого народження молодої країни і до сьогодення не полишали думок про її знищення, ось тут вже переконання цілковито відрізнялися.

- Тільки під покровом Московського царства ми землі наших пращурів вбережемо, - наполягав колишній полтавський полковник Іван Іскра.

- Та що ми там «вбережемо», - різко заперечив йому прилуцький полковник Горленко, - онде вже так «навберігалися», що повсюди в українських містах воєводи московські посідають зі своїми залогами, наче у себе вдома хазяйнують! Невдовзі під кожним українським кущем московський стрілець стояти буде і за всім доглядати!

- Правда твоя, Дмитре Лазаровичу, - погоджувався з Горленком київський полковник Мокієвський, - тільки-но від поляків ми свої землі праворуч від Дніпра звільнили, ледве-ледве народ український почав сміливіше у безхмарне майбутнє поглядати під захистом булави гетьмана нашого Мазепи, і що?! Тепер московський цар наказує віддати все наше Правобережжя знову назад під польську корону! Це як розуміти?     

- Та торгує українськими землями цар Петро! – роздратовано вигукнув прилуцький полковник Горленко. - Як на ярмарку! Хто більшу ціну виставить - тому і віддасть!

- Схаменися, Дмитре Лазаровичу! – закликав Горленка генеральний суддя Василь Леонтійович Кочубей. – Не годиться таке про царя вирікати! Давайте краще, панове, - підняв він високо свій келих і звернувся до всіх присутніх, з намаганням дещо розрядити виниклу напругу, - вип’ємо за здоров’я нашого гетьмана Війська Запорозького Івана Степановича Мазепу та його пресвітлу величність царя московського Петра!  

- За Мазепу вип’ю, а за Петра нізащо! – не вгамовувався Горленко.

- Та яка муха тебе вкусила? – знітився Кочубей від почутих слів. – Чи горілка в голову вдарила? Чим тобі вже цар не догодив? Чи може знову під польську кормигу пориваєшся підпасти?

- Що не кажіть, Василю Леонтійовичу, - стримано і вдумливо промовив миргородський полковник Данило Апостол, - а на відміну від Москви, ніколи не зазіхала Річ Посполита на повне знищення козацьких вольностей.

- Авжеж! – розпікався полковник Горленко. – Жодному пройдисвіту досі ще в макітру думку не надувало, щоб перетворити славетне Військо Запорозьке на московську рекрутську армію, а шляхетну козацьку старшину - на звичайних «охфіцериків», які б московським командувачам підкорювалися і прав жодних не мали!

- Та хто вам такі жахіття про царя Петра намовив? – опирався почутому Іван Іскра.

- Тим-то й ба, що сам московський цар про те і повідомляв! – впевнено відповів Данило Апостол.

- Кому?

- Самому гетьману Мазепі!

- Не може такого бути!

- Ще й як може, Іване Івановичу, - запевняв Іскру полковник Мокієвський. – На військовій нараді у Жовківському замку цар Петро при свідках і проголосив гетьману свої наміри щодо України: Правобережжя віддати Польщі, - загнув перший палець на своїй руці полковник, - козацьке військо скасувати, - загнув другий палець полковник, - а Гетьманщину перетворити на провінцію Московського царства! – підсумовуючи сказане, решту пальців полковник загнув разом, щоб утворити кулак, котрий наче на знак незгоди зі свавіллям погрозливо повисів у повітрі.      

- Про всі ці страхіття жодного слова у Коломацьких статтях не прописано! - стверджував генеральний суддя Кочубей, закликаючи присутніх передовсім спиратися на діючий договір між Гетьманщиною та Московським царством.  – Не варто, Костянтине Михайловичу, - звернувся він до полковника Мокієвського, - всіляку небувальщину вимислювати! Чітких домовленостей згідно Коломацького договору зобов’язалися дотримуватись як гетьман, так і московський цар!