8. Дід Лялька.

У свої 72 роки козак-запорожець Ярема Лялька зберіг ще достатньо життєвих сил, аби зі спритністю кремезного парубка вхопити за роги зненацька роздратованого дебелого бичка, і доки той ще не встиг наробити якогось непоправного лиха, шалено вибрикуючи навсібіч копитами, притиснути його мордою до землі та остаточно заспокоїти, без жодного натяку на поступливість. Здобувши незчисленну кількість звитяг у битвах та навештавшись досхочу світами у бойових походах, козак Ярема зрештою вирішив оселитися у Макіївці, радо відгукнувшись на запрошення полковника Мокієвського. Костянтин Михайлович завдячував життям козаку Ляльці за те, що свого часу, у запеклому герці, він завадив лютому яничару рубонути смертоносним ятаганом по голові пораненого полковника. 

У садибі Мокієвського старіючий, однак непосидючий і працьовитий, козак Лялька пристав до улюбленої ковальської справи, а у вільний час робив для дітлашні ляльок-мотанок, за що ласкаво прозивався ними дідусь Лялька. Знався дід і на знахарстві та, як навперебій запевняв місцевий люд, на чаклунстві, почасти через те, що ніхто не наважувався уночі підійти до зачиненої знадвору на важелезний замок кузні і з’ясувати: чому ж так довго там у повній тиші не згасає світло?

- А що, Ганнусе, - лагідно звернувся до дівчини дід Лялька, виходячи їй на зустріч зі своєї кузні, - як сьогодні поводиться твій пострибун Гайдамака? Не бешкетує?

- Ні, дідуню! – усміхнено відповіла Ганна Мокієвська, спритно сплигуючи з козел воза. – Приязний і слухняний, як ніколи!

Дід Лялька неквапливо наблизився до запряженого у воза коня, обережно поклав йому руку на шию, і почав шепотіти щось невиразне тварині на вухо. Гайдамака стояв непорушно, метляючи час від часу головою у відповідь, буцім на знак згоди з дідом.

- Ну, добре, добре! – зрештою промовив дід Лялька, пестливо хлопаючи Гайдамаку по загривку.  – Вірю, що не навмисно! Вірю!

Кінь задоволено фиркнув та копнув переднім копитом землю. Дід Лялька, оглянувши уважним поглядом Марка і його товаришів, звернувся до Ганни:

- Ганночко, а чому це ні ти, ані твої нові друзі досі не вбрані святково? Поважні гості вже прибувають!

- Ми хутко, дідуню! А хто вже приїхав? – поцікавилася Ганна.

- Брати Мировичі, шановний пан генеральний обозний Іван Ломиковський, а з ним полковники прилуцький Дмитро Горленко та миргородський Данило Апостол. А ще очікуємо на…

Не встиг дід Лялька договорити, як до ґанку маєтку полковника Мокієвського підкотила розкішна золотава карета, запряжена парою гарцюючих коней смолистого кольору. Від кузні Маркові і його друзям було чудово видно, що з карети повільно вийшли двоє чоловіків. Один з них був шляхтич літнього віку, одягнений коштовно, поводив себе сановито і дещо показово, а другий - середнього віку, хоч і тримався помітно стриманіше, вочевидь також був не з простого посполитого люду.

- Невже сам Мазепа? – у захваті вигукнув Назар Дорошенко.

- Хто з них? – з захопленням запитав Мирослав Сагайдак.

- Ну, звісно, що отой дідунька, - уточнював Назар, - що, як павич ряджений виступає!

Навряд чи поважний пан зрадів би таким зухвалим порівнянням, якби почув їх на власні вуха. Мабуть «дідуньку» ще б зміг стерпіти, проте «павича рядженого», беззаперечно, нікому б не спустив.

- Легше, козаче, легше! – закликав Назара Дорошенка усміхнений дід Лялька. - Не так голосно! Це ж сам пан генеральний суддя – Василь Леонтійович Кочубей!

Дізнавшись у чий бік він намагався вштрикнути пару шпильок, Назар Дорошенко одразу помітно принишк. Таку разючу зміну настрою товариша не міг не відзначити Тарас Орлик:

- Правильно, Назарчику, молодець! – промовив він жартівливо. – Тихенько будь! Це ж після гетьмана найвпливовіша людина у Гетьманщині! Якщо довідається про твої витівки, то негайно вирок винесе і так кудись запроторить, що ми вже тебе і не знайдемо. Краще помовчати, поки лихо спить! – Опісля Тарас звернувся до діда Ляльки: - Діду, а хто це з Кочубеєм приїхав?

- Здається, - відповів дід Лялька, уважно придивляючись до подорожнього генерального судді, - і знатний військовий товариш Іван Іскра до нас на вогник завітав.

- Той самий? – не втримався, щоб не запитати Мирослав Сагайдак. 

- Який ще «той самий»? – перепитав дід Лялька.

- Ну, колишній полтавський полковник Іскра. Це ж вони разом із Кочубеєм московському царю до…

Хлопець не встиг вимовити словосполучення «донос писали», позаяк йому завадила долоня Марка Мазепинця, раптом щільно притиснута до рота Мирослава. По заперечному погляду Марка було без зайвих пояснень зрозуміло, що ні діду Ляльці, ні взагалі будь-кому не належить про те знати.

- То що там «московському царю до…»? – поцікавився дід Лялька.

- Московському царю досі жодного вдячного листа не написали з невимовними подяками за його милостиве заступництво за Україну! – викрутився з хиткого становища Марко.

Не встиг дід Лялька замислитися над почутим, як на подвір’я садиби в’їхала ще одна карета. На відміну від попередньої, вона була менш примітною і цілковито чорного кольору. Решітки на маленьких віконцях бічних дверцят свідчили про особливе призначення карети, а наявність озброєного конвою охолоджувала палке бажання дізнатися: а що саме у такий спосіб зазвичай перевозять?