Малі білченята, погано засвоївши урок зимових заготівель від своєї матусі-білки, натягали у дубове дупло, що слугувало їм домівкою, цілу купу ще зелених жолудів. Білці-матері, напевно, було неймовірно приємно усвідомлювати, як нарешті її малеча перетворюється на дбайливих помічників, інакше яким чином можливо було б пояснити моторну рвучкість, з якою вона вижбурювала з дупла непридатні для споживання припаси. Останньому з жолудів судилося відлетіти якнайдалі від дупла і впасти Назарові Дорошенку на козирок кашкета, відпружинити, наче від трампліна, і пірнути у середину трав’яного острівця, котрий утворили ліцеїсти-дніпряни, зручно розсівшись по колу у затінку розлогого дуба неподалік Макіївки.
Раніше кумедність подібного випадку безперечно б викликала безліч жартівливих висловів на адресу Назарового талану, проте не цього разу. Щоправда, серед дніпрян, випадково загублених у часі, безпорадність не мала влади лише над лабрадором Йосею. Для собаки взагалі нічого не змінилося: набирав лагідну силу новий чудово-сонячний день, незрівняний господар поруч, та ще й щось зненацька відскочило від його голови і грайливо заховалося від Йосиних очей у траві, потребуючи негайного з’ясування мети недоречних схованок. Пес хвацько відшукав жолудь і слухняно приніс його господарю, аби той мудро, як зазвичай, розсудив наскільки їм з Йосею потрібен чи ні той зелений дубовий плід.
- Ось так і ми, – понуро промовив Назар Дорошенко, стискаючи пальцями Йосину знахідку, - надибали перший-ліпший випадковий камінець у полі, помацали незрозуміло навіщо і майнули через століття!
- Ми більше ніколи не повернемося назад, - тихо і приречено промовила Злата Грушевська. – Ми більше ніколи не побачимо наших батьків!
Сльози затремтіли на очах дівчині. Вона притиснула долоні до обличчя і тихенько заплакала.
- Тримайся, сонечко! – також ледь стримуючи сльози у розпачі, промовляла Дана Мельничук, обійнявши подругу за плечі. – Все минеться! Все повинно якось виправитися! От побачиш! Не плач!
Розчулений відчаєм дівчат, Марко обережно підійшов до них і присів навпочіпки напроти. Він відчував власну провину за те, що його друзі хоч і випадково, однак завдяки саме його невгамовному бажанню дізнатися тайну софійської знахідки, потрапили разом із ним у часову пастку.
- Не журіться, дівчата! – заспокоював однокласниць Марко. – Ми все здолаємо! Десь обов’язково має бути вихід, і ми його знайдемо! Обіцяю вам!
- Де ж його шукати? – відчайдушно запитав Мирослав Сагайдак.
- Скрізь, Мире! – переконливо відповів Марко, підводячись. – До всього і повсюди уважно придивлятися, на все варто звертати увагу! Десь має бути те, що дасть підказку, або хтось, хто допоможе, і ми зрештою зможемо віднайти шлях додому.
- На це може знадобитися чимало часу, - задумливо зазначив Тарас Орлик. – Треба ретельно обміркувати, як нам найліпше пристосуватися до цієї історичної доби.
- Так, друже, так! – погоджувався Марко. – Конче потрібно стати частиною цієї епохи. Не привертати без необхідності зайвої уваги до себе і бути такими як усі!
- Авжеж! – пожвавився Назар Дорошенко. – Якщо хтось дізнається, що ми з майбутнього, то у кращому випадку сприймуть за невдалий жарт і покрутять пальцем біля скроні, а у гіршому - визнають нас божевільними і запроторять кудись, звідки вже додому здебільшого не повертаються!
- Так, усі зосередилися! – дещо несподівано закликала Дана Мельничук однокласників, плескаючи у долоні, як переважно вчиняла у ліцеї, коли намагалася зробити важливе повідомлення, виконуючи обов’язки старости класу. – Ми ж з вами дійсно багато чого знаємо про цей час! Ті знання - наша запорука повернення додому! Давайте, нарешті, візьмемося за справу!
Заклик старости збадьорив ліцеїстів, як часом пожвавлює сприйняття дійсності відчуття на власній спині уламочку крижаної бурульки, що випадково потрапляє комусь за комірець. Віднині всім стало зрозумілим, що не слід жалкувати про те, що вже вчинилося, а необхідно діяти. Діяти злагоджено і безпомилково, використовуючи власні знання і спираючись на свій особливий привілей – обізнаність у наслідках подій, які наразі ще тільки мали відбутися.
- Тож гадаю всі запевнилися - маємо липень 1707 року! - жваво розпочала обговорення Дана Мельничук. – Пригадуємо, панове, що в цю мить відбувається у Гетьманщині?
- Ой і буремні ж часи, Даночко! – першим грайливо обізвався Назар Дорошенко. - Нізащо не позаздрив тим, хто б наважився тоді жити!
- А нам ніхто і не заздрить, Назаре! - закликаючи зосередитися, доволі різко відповіла Дана. - Жарти скінчилися! От як спроможемось звідси стрибнути на 310 років уперед, тоді вже у своєму часі і пожартуємо досхочу!
- Липень 1707 року, - ніби не зважаючи на перемовки однокласників, Марко почав уголос згадувати все, що знав з історії України стосовно цієї доби. – Гетьманщина втягнута у Північну війну між Шведською імперією та Московським царством. Українці б’ються зі шведами на боці Петра І. До Полтавської битви ще два роки. Гетьман Мазепа мріє про незалежну Україну і веде таємні перемовини зі шведським королем Карлом ХІІ.
- До речі, - охоче приєднався до обговорення Мирослав Сагайдак, - у нашій родині Сагайдаків побутує легенда, що один з наших далеких пращурів, служив у одному з полків, які підтримали Мазепу у повстанні проти московського царя Петра І.