4. Поглинання.

Наступні три місяці, що минули від часу випадкової софійської знахідки, у дніпровському ліцеї, де навчався Марко Мазепинець, марно було б намагатися віднайти більш старанних учнів, ніж об’єднаних спільною таємницею шістьох ліцеїстів. Завдяки сумлінню у навчанні та завзяттю до участі у різноманітних заходах ліцею вони силкувалися навести оточуючих на думку, що крім освіти і особистісного зростання їх більше нічого не цікавить. І слід зазначити, що ні в кого не виникало навіть примарної підозри задля чого передовсім створювалося таке уявлення. Проте, на виправдання Марка і його товаришів, варто відзначити, що нікому з них і раніше не можливо було дорікнути у відсутності якостей, котрі вони демонстрували останнім часом і, звісно, без усіляких думок про отримання якогось зиску. Втім цього разу, за згодою між собою, ними було вирішено назбирати якомога більше «залікових балів», щоб згодом розраховувати на батьківську поблажливість і почасти сприяння у досягненні їхньої основної мети – літньої подорожі у пошуках відповідей на загадку Софіївського собору.

- Раджу вам, Назаре, разом з Мирославом серйозно розглянути можливість стати акторами! Таких Мартина і Степана Боруль, яких ви зіграли у вашому новому спектаклі, я не пригадаю навіть на сцені театру Івана Франка у Києві! - щиро ділився своїми враженнями з Дорошенком тато Злати Грушевської, досі відчуваючи захоплення від ліцейської постановки п’єси Івана Карпенка-Карого на свято останнього дзвоника.

- А чом би й ні, дядьку Жора! – усміхнено погоджувався Назар. – Звісно до Ді Капріо нам ще, як замурзаним горобчикам до величного лелеки, проте ледь вловимий потяг до акторства особисто я вже починаю відчувати! І, до речі, прямо зараз!

Останню фразу Назар Дорошенко грайливо промовив, помітивши, що до них наближається Мирослав Сагайдак. Вранішнє липневе сонце лагідними променями якнайшвидше намагалося видалити з обличчя хлопця ознаки недосипання, котре особливо гостро дається взнаки, якщо під час канікул дозволяєш собі засинати пізніше ніж зазвичай, а раптом треба прокидатися чи не з першими півнями.

- Привіт, Мирославе! – звернувся до друзяки Назар. – Якось пожмакано виглядаєш! Мабуть далеко за північ віршами Шевченка зачитувався! А потім, напевно, до рання плакав над рядками «Мені тринадцятий минало»!

- Доброго ранку, дядьку Жора! – звернувся до Златиного тата Мирослав, не звертаючи уваги на жарти Дорошенка. – А де всі наші?

- Здоров будь, Мирославчику! – бадьоро привітався з хлопцем дядько Жора. - Наразі за п’ятнадцять хвилин восьма, а домовлялися о восьмій годині ранку. Гадаю Тарас з Марком вже скоро будуть, а дівчата, сподіваюсь, поквапляться і не затримуватимуть нас, бо щось учора також довгенько спати не лягали, усе про щось щебетали! Дана, до речі, в нас і заночувала!

- А-а-а, зрозуміло! – кволо протягнув у відповідь Мирослав, потискаючи без зайвих слів руку Дорошенка на знак вітання.

Втім, побачивши вдоволені очі Назарового лабрадора, який тільки-но вгледів Мирослава, опукою підбіг і обперся об нього, ставши на задні лапи, значно бадьоріше промовив:

- Назаре, будь другом! Дай мені Йосиного м’ячика! Піду покидаю йому трохи, може встигну розбуркатися, поки всі зберуться.

- Добре, - вже з більшим розумінням погодився Назар і протягнув товаришеві собачого м’ячика, - тримай! Хоч ти і не зізнаєшся, який саме вірш Тараса Григоровича минулої ночі тебе найбільш вразив, впевнений, що вправи з Йосею мигцем розвіють твій сум!

Коли диктор вранішніх телевізійних новин з екрану чемно підтвердив глядачам, що в Україні наразі дев’ята ранку 7 липня 2017 року, на відкритій терасі садиби Грушевських гомінка компанія ліцеїстів завершувала ситний сніданок. Безкрая блакить неба з розкиданими де-не-де поодинокими хмарками, наче віщувала зовсім не перейматися з приводу ймовірного погіршення погоди, а на подвір’ї, виблискуючи на сонці відполірованими дисками, вже був споряджений у подорож дядьків Жорин пасажирський автофургон. Неначе жива істота за власної волі він зачинив автоматичні дверцята, як тільки-но відчув приємне навантаження від зручно влаштованих на своїх місцях пасажирів, і відразу вислизнув за межі міста Дніпра, поринувши у безкрайній золотавий океан пшеничних ланів, що важким налитим колоссям знемагали в очікуванні прийдешніх жнив.

Навіть не зважаючи на те, що за попередніми розрахунками мандрівники мали дістатися Ічні у кращому разі годин за сім-вісім, Марко був завзято налаштований того ж дня спромогтися хоча б на декілька хвилин, але все ж таки обкинути оком манливий гайок поблизу Макіївки. Напередодні він завчив розклад автобусного сполучення і не вбачав жодних ускладнюючих обставин, які б завадили йому здолати ще декілька десятків кілометрів, щоб потрапити в означене місце.

- Та годі тобі, Тарасе! Якраз на вечерю і повернемося! – жваво запевняв товариша Марко, коли мандрівники нарешті дісталися місця призначення. – Тут якихось п’ятдесят кілометрів і автобуси їздять щопівгодини! Наразі тільки п’ята вечора! За пару годин обернемося, і ніхто нашої відсутності навіть не помітить!

- Ну, не знаю, - вагався Тарас. – А що іншим скажемо?

- Гаразд, зараз перемовлюсь з хлопцями! Гайнемо разом, а дівчата хай поки тут лишаються і Златиних бабуню та й діда розважають, допоки ми з розвідки не повернемося.

- Ні, мабуть нічого в нас не вийде, принаймні поки дядько Жора не поїде. Ти не чув, коли він збирався повертатися до Дніпра?