3. Макіївка.

Отримавши бажану роль у новому спектаклі, Злата Грушевська вирішила, що фортуна їй нарешті злегка усміхнулась і надала достатньо вагомий привід, аби ось так запросто, без зайвих пояснень, мати нагоду проводити деякий час з Марком, безумовно, цілком ненав’язливо і виключно з міркувань якомога глибшого художнього опрацювання театральних образів.

Тому одразу після повернення до свого купе, дівчина підхопила зі столу ще не розпочатий пакунок улюблених круасанів, щоб узяти з собою, і заходилася чепуритися біля дзеркала. Ледь дочекавшись на свою найкращу подругу Дану Мельничук, Злата миттєво вхопила її за руку і потягла за собою, не даючи оговтатися, у напрямку купе провідниці вагона. Там Злата люб’язно замовила шість скляночок чаю для купе номер два, а потім поквапилася, не відпускаючи руки Дани, яка була здивована і збентежена не на жарт її поведінкою, разом із подругою розташуватися у коридорі вагона поруч з означеним купе. Як тільки-но провідниця, тримаючи у руках тацю зі склянками чаю, увійшла у відчинені на її прохання двері, Злата прошмигнула за нею слідом, вчергове смикнувши Дану і примусово затягуючи подругу всередину.

На превеликий жаль, Злата Грушевська не вгледіла в очах хлопців ані здивування, ані взагалі будь-якого вогника зацікавленості стосовно неочікуваного потрапляння дівчат до них на гостину. Ба більше, звертаючи увагу одне одного лише на загадковий малюнок на екрані Маркового лептопа, що стояв посеред столу, «гетьманська четвірка» щось бурхливо обговорювала, навіть не помічаючи присутності Злати і Дани.

- Хлопці, а ми ось з Даною, вирішили пригостити вас чаєм з круасанами! – якомога бадьоріше наважилася завести розмову Злата Грушевська. – Ви ж не проти?

Відповіді не послідкувало. І хоча Дана Мельничук від самого початку дивних вчинків подруги, ще якихось десять хвилин тому, зовсім не збиралася нікого «пригощати», проте цього разу мерщій поспішила на допомогу подрузі:

- Хлопці, ми до кого зі Златою звертаємось?

Марко Мазепинець першим відволікся від розмови з товаришами і підвівся з полиці назустріч дівчатам:

- Злато? Дано? Як ви тут?

- Чудово! – зніяковіло промовила Дана Мельничук. – На стіл подивись!

- Чай? – не менш зніяковіло запитав Марко. – Звідки?

- З Софії Київської! – не розгубилася Дана. – Пригощайтеся, будь ласка!

- Дякуємо, дівчата! – нарешті опанував ситуацію Марко, посміхнувшись у відповідь на жарт дівчини. – Сідайте разом із нами, прошу!

- Овва! Круасанчики! – вигукнув Мирослав Сагайдак, вихапуючи смаколик із запропонованого відкритого пакунку.

- Чудо! Чудо! – вторив йому Назар Дорошенко.

Хлопці насмішкувато дивилися почергово то вгору на стелю, то вниз на стіл, начебто вдаючи, що сталося диво і смакота звалилася напевно що з неба.

- От блазнюки квасолеві! – з усмішкою зазначила Дана. – Та заспокойтеся вже! – Опісля, вказуючи на монітор лептопа, звернулася до хлопців: - Краще розкажіть нам зі Златою, що ви тут роздивляєтесь?

- А ось погляньте! – запропонував Марко Мазепинець, звертаючи увагу дівчат на малюнок. – Ось це я змалював зі світлини, котру мені надіслала Злата. І тепер ми з хлопцями думаєм-гадаєм: що та літера «У» з хрестиком мають означати, і хто б міг це послання залишити у соборі і для чого?

- Ти роздивлявся нашу світлину? – з натхненням запитала Злата. – І як ми, на твою думку, там виглядаємо? Тобі сподобалося?

- Більш-менш, - якось байдуже відповів Марко, - нічого видатного! Світлина, як світлина! Виняткову цінність, як на те, представляє саме цей малюночок.

Зовсім не такої відповіді від Марка чекала Злата Грушевська. Наразі її мало цікавило, на відміну від інших, якесь незрозуміле зображення у лептопі Марка. Тому, переконавшись, що Маркові на цю мить взагалі все одно, хоч би на тій світлині замість Злати він був би зображений разом із кінозіркою, дівчина відсунулась у куток купе і помітно засмутилася. А втім, решта ліцеїстів почала натхненно висувати досить сміливі припущення, силкуючись розгадати софійську головоломку.

- Ну, до чого тут князь Ярослав і доба його правління? – відкидав Марко безпідставний здогад Мирослава Сагайдака. – Цей напис міг з’явитися будь-коли! Штрикаючи пальцем у небо, ми будемо роками шукати істину і до самої сивини не з’ясуємо: чи має напис історичну цінність, чи всього-на-всього чийсь жарт!

- Ну, тоді давайте будемо підходити до справи, - погодилася Дана зі словами Марка, - більш системно! Наскільки я пам’ятаю, Шановний розповідав, що часто-густо на стінах Софійського собору люди писали лише свої імена і декілька слів прохання.

- З іменами простіше, - підхопив Данину думку Тарас Орлик, миттєво вихопивши з інтернету довідку. – Жіночі: Улита, Уляна, Устина. Чоловічі: Уличан, Ус, Устим.

- Точно! Устим Кармалюк! Український Робін Гуд! – несподівано випалив, як кулемет чергами, усе що знав про всіх Устимів на світі Назар Дорошенко.

- Кармалюк? – на мить замислився Марко. – Чому саме він? Ні, звісно він міг зробити цей напис, проте так само, як і будь-хто зі звичайних Улян або Устин.