1. Софійські графіті.

Із наполегливістю досвідченого бігля березневий вітерець вишукував по закутках київських подвір’їв залишки снігових заметів. Перетворившись на потворні землисті купи, вони все ще намагалися зачаїтись у своїх схованках від верткого весняного посланця, аби уникнути дедалі разючих сонячних променів. Проте ще далеко заздалегідь була зрозуміла марність тих намірів. Із завидною кмітливістю викривши всіх учасників зимового заколоту, вітерець гінко мчав вулицями міста, грайливо підвиваючи у підворіттях, нібито роздаючи накази птахам, щоб ті негайно розліталися навколо і всідалися саме на тих парканах, де за даними його розвідки переховуються снігові повстанці. Безугавний пташиний щебет мав скеровувати допоки нерішучі сонячні промені і допомагати ще заслабкому сонцю більш плідно розтоплювати зимові рештки.

Так, захопившись своїми невідкладним справами, весняний легіт поривчасто розігнався Андріївським узвозом, потім рвонув праворуч на Володимирську вулицю і не помітив, як влетів на Софійську площу. Саме тут, точнісінько на гетьманській булаві пам’ятника гетьману Богданові Хмельницькому, безтурботно висиджували двійко молоденьких горобчиків, що майже єдині на весь Київ досі ще не були долучені до розпочатих весняних заходів. Вицвіркуючи один поперед одного, горобці-нероби ніби вихвалялися, як відчайдушно вони долали негоди першої в їхньому житті зими. І хтозна доки так тривало б, якби не вітерець, котрий потай від ледаркуватих птахів хватькома не сплів їм ззаду хвости і не зіштовхнув би геть з булави гетьмана. Пернаті, наче розуміючи, що їх заскочили під час солодкого байдикування, ошелешено розлетілися по різні боки площі, шпарко і порізно крутячи крилами, немов неузгодженими гвинтами гелікоптера.

Задоволений тим, що всіх нарешті вдалося долучити до роботи, вітерець рвучко подався у напрямку Софійського собору, що неподалік манливо виблискував золотавими банями. За всіма вітряними законами польоту, легіт хвацько пірнув під арку дзвіниці собору, де відразу ледь не зніс штатив із закріпленим фотоапаратом, що були влаштовані поруч із дзвіницею задля здійснення пам’ятної світлини.           

- Потрібен якийсь обважнювач, Марку, - занепокоєно зазначив Борис Петрович, - бо наступного разу фотоапарат напевно не встоїть. Вітерці о цій порі вельми несподівані.

- Так, згоден! Зараз усе влаштую! – погодився Марко і спритно скинув з плечей свого заплічника, щоб начепити його на гачок штатива.

Зіпсувати новорічний батьківський подарунок у перший же день подорожі до столиці було б вкрай прикро. Тому, переконавшись у достатній стійкості конструкції, Марко Мазепинець хоч і жваво, але зосереджено налаштував фотоапарат на режим автоспуску і, не вагаючись, побіг до своїх однокласників, які дружньо скупчилися навколо класного керівника Бориса Петровича, аби сфотографуватися на тлі Софійського собору. Пропозиція вчителя гуртом відвідати на весняних канікулах місто Київ була сприйнята із захватом усіма учнями 7-В класу дніпровського ліцею. І хоч юначий запал ліцеїстів від очікуваних нових вражень викликав деякі побоювання їхніх батьків, коли вони випроводжали їх у подорож, гуртуючись на пероні залізничного вокзалу міста Дніпра, все ж непохитний серед учнів авторитет педагога їх вельми заспокоював.

Борис Петрович Шановний за своєю вдачею повністю відповідав своєму прізвищу. Відзначалося, що серед ліцеїстів він навіть не мав будь-якого жартівливого прізвиська. Ну, максимум «БП», а так, зазвичай, просто «Шановний». Цілком можливо, що саме його активна ліцейська діяльність і була підґрунтям для такої майже виняткової в учнівському середовищі обставини. Проте, як би там не було, а за три роки від часу, коли Борис Петрович влаштувався на роботу до ліцею вчителем історії України, він встиг створити при закладі і театральну студію «Оказія», і волейбольну секцію «Дзиґа», і навіть історично-диспутовий клуб «Січеславна». Тому і не дивно, що згодом серед ліцеїстів середнього і старшого віку важко було відшукати того, хто був би не задіяний у захоплююче-бурхливих процесах, започаткованих невтомним вчителем історії. Відтоді, як минулої осені сорокарічний загальний улюбленець, майстер спорту з волейболу, високий, атлетичної статури і ясночолий Борис Петрович Шановний став опікуватися 7-В класом, то зі сміливістю можна було стверджувати, що саме його учні, на своє невимовне щастя, опинилися у самому осередку життя ліцею.

- Під час минулих сходин нашого історичного клубу, - звернувся до учнів Борис Петрович, як тільки-но вдалося зробити декілька світлин на згадку на тлі Софійського собору, - ми з Вами, шановне панство, обговорювали унікальність графіті Софії Київської. Ледь помітні на перший погляд стародавні свідчення на стінах собору допомагають нам зрозуміти: ким були мешканці прадавнього Києва, якою мовою вони спілкувалися, про що мріяли, і що їх насправді бентежило, – вчитель раптово перервав свою промову і з усмішкою звернувся до однієї з ліцеїсток, яка у захваті робила власним смартфоном селфі на тлі однокласників. - А от що тебе бентежить, Злато? Ми б залюбки дізналися!

- Ну, Грушевська була б не Грушевською, якби кожні десять хвилин не викладала в Інстаграмі нове фото! – із знанням справи пошуткував Мирослав Сагайдак, який частенько, сидячі за партою у класі відразу за Златою, мимоволі потрапляв у кадр її невгамовного гаджета.

- Вибачте, Борисе Петровичу! – злегка зашарівшись, визнала свою ненавмисну провину дівчина. І вже без тіні розгубленості, а навпаки, сповнена рішучості не попускати однокласникові, додала:  – А з тобою, Сагайдаче, пізніше поговоримо!