Глава 28

30.

З Очакова до Бендер шлях довгий, як циганський світ. Великий, одноманітний простір, у якому губилося око, доводив зануди. Та що козакам! Вони до того привикли. Але шведи, які за селами та містами тужили, щораз голосніше виявляли свої нарікання, мовляв, король водить їх по степах, немов Мойсей жидів по пустині.

Над безконечною валкою шведів і козаків курява висить. Мілкий пилок, чорний, бо з чорнозему, дихати не дає, а жар несамовитий.

Тільки на голод ніхто не міг нарікати. Позаду ціла валка татарських гарб, молдаванських возів та грецьких двоколок, навантажених всіляким їством та питвом. На постоях торги. Але з кожним постоєм дорожіє товар. Козаки сердяться, кленуть чужинецьких шкуродерів та від щирої душі бажають їм, щоб подавилися їх грішми. Купці не беруть собі того до серця, бо на те вони купці. На те і їдуть стілький світ, щоб їх товар опинився у козацьких і шведських шлунках, а козацькі і шведські гроші в їхніх ненаситних кишенях. Так воно, мабуть, і станеться, бо шведи й козаки після довгого посту їдять, як з гарячки. У кого грошей мало, продає одежину, пістоль, а той шаблю за гіршу проміняє.

Але таких, на щастя, небагато, бо козак до своєї шаблі привикає, каже, що вона його розуміє. Та ще й вірять, що буває щаслива, або й нещаслива вона.

Про це вміють розказати багато, особливо старші, а запорожці зокрема, вони мистці заворожувати зброю и зачаровувати кулі. Розказують на постоях, головно на нічлігах, тоді, як потонуть у степу, мов у морі, як нічого нема, лише трава кругом і небо над ними. Тоді життя, від якого відбігли, батьківська хата і сотенний або полковий город такі якісь далекі-далекі, ніби в казці. Казку розказують про них. Висока, кругла могила слухає їх оповідання. А кругом неї декілька менших і багато-багато малих, маленьких, що їх навіть з трави не видно.

Цвинтар минувшини.

"Куди ми йдемо?" — питає хтось.

"А куди йшли ті? — відповідають йому, показуючи на могили. — Куди не йди, а зайдеш туди."

"Правда, бідним чи багатим бути, могили не минути". "А пощо ж тоді копошаться люди, як у кошелику раки?" "Бога питай, не нас," — кінчить котрийсь.

Ніч і степ настроюють до таких розмов, тим паче, що шведи свої псалми співають.

"Б'ються, як чорти, а моляться, як святі."

"Такий народ."

"Який король, такий народ."

"А все-таки щастя не мають."

"Хто його зна, як ще війна може скінчитися."

І дивляться в огонь, бо хоч грітися не треба, бо ночі погідні, але з вогнем веселіше якось. Може, він нагадує огнище домашнє, досвітки й вечерниці, нічліг з кіньми в полі, коли ще хлопцями були. Іскри прискають, ніби нашіптують чиїсь давні слова. Синявий

димок піднімається, як хмарка, як мрія, і летить далеко-далеко, може, аж додому... Додому.

Небо нависає чимраз нижче, земля знімається вгору, потухають огні... Уснули.

Твердий та короткий сон. "В похід! В похід!" — пронизує переддосвітню тишину. Нерадо протирають очі, вертаючись від снів у дійсність.

Ранішній холод дає себе знати. Ніби їх хто студеною водою обілляв... Бр-р-р. Гаснуть зорі, линяє безконечна блакить, степ з чорного робиться сріблистим, квітки на ньому знову зацвітають і пахнуть. Пахощі п'янять... Нема то, як степ!

І знову коні припряжені до возів, знов вершники на конях, тисячі коліс скриплять і довжелезною гадюкою по широчезному степу сунеться похід.

Король на своїм високім возі, як на престолі сидить.

Люксембург у ногах. Він за Рачком скучає, але не каже того нікому, бо сміялися б. Невже ж блазень може скучати?

"Над чим так задумався?" — питає його король.

"Думаю, що так колись Дарій, як тепер ваша королівська величність, їхав."

"Тільки кращого блазня мав при собі."

"Блазні все були кращі від своїх панів."

Король грозить йому пальцем, Люксембург удає, буцім дуже боїться.

Ліворуч далеко-далеко вітряки видно. Знає, що там десь людські житла є. Вітряків багато, безліч крил киває на наших мандрівників, ніби кличе їх до себе.

Люксембург рахує на пальцях: "Один, два, три, десять, мільйон."

"Ти навіть числити не вмієш", — каже король.

"Хіба не все одно, скільки їх там? Вони не наші. Ми тепер не маємо нічого. Ні держави, ні престола, ні війська. Але так краще. Менше жури. Як маєш що, то маєш тільки те, що маєш, а як не маєш нічого, то здається, що все твоє, все."

"Дурень ти, — каже йому король, — бо розуму не маєш."

Люксембург не відриває очей від вітряків. "Яке щастя, — відзивається по хвилині, — яке щастя, що тут Дон Кіхота нема. Ой, може б ваша королівська величність дозволили мені Санчо Пансою бути?" Не діждавшися відповіді, зривається і плеще в долоні.

"Ах, ваша королівська величносте! Як гарно, як гарно!"

"Ти здурів?"

"Незабудьки, незабудьки!"

"Де?"

"Отам, праворуч, далеко. Бачите? Багато їх, багато, цілий лан, довгий, довгий, широчезний."

Король глянув і посиніло йому в очах. Буцім дійсно безконечний лан незабудьок розцвівся. То було море. Не чорне, а блакитне море, таке, як те небо над ним, без одніської хмаринки.

Голубі очі короля побігли туди.

І побачили те, що було перед десятьма роками, коли то молоденький король стояв над берегом Сунду, і числив свої кораблі. Багато їх було, багато, сміливих, гордих, до дороги і до бою готових. Злегка похитувалися на хвилях, як їздці на бистрих конях, хоругви лопотіли, сонце вилискувалося на дулах гармат. Скреготали ланци, ніби велетенських звірюк спускали з припону. Вождь дав наказ піднімати якор.

Так гарно було, що король забув про свою достойність і, як дитина, став плескати в долоні.

Було це перед десятьма роками.

"Поспішай!" — гукнув король на візника і почав обтулюватися плащем, буцім йому зробилося зимно.