Глава 25

27.

Кругом гетьманських возів здвоєна варта стояла. Мручко своїх людей поставив, бо він вже не вірив нікому.

Вартові навіть Войнаровського зупинили, і клич не поміг. Що лише впевнившися в тожсамості осіб — пропустили.

Гетьманський віз стояв посередині, там, де візник, двоє чурів куняло.

"Гетьман спить?" — шепотом спитав Войнаровський.

"Так, навіть не будились", — прошепотіли.

"Може, й ти підеш спати, Ганно?"

"Щоб не заснути, правда? Ні, краще посиджу тут. Ніч така гарна. Вітерець з-над моря повіває".

Скинув контуш і розстелив на мураві.

"Зазелениться", — сказала.

"Нехай! Пощо мені його? Нам тепер у жалобі ходити".

Посідали. Польові коники цвіркотіли в траві, десь далеко перепели били: "піть-пі-літь!"

Зорі відривалися від небесного склепіння і в безвісті летіли.

"Скільки зір!" — шептала Ганна, — "скільки зір!"

"Не більше, як у нас".

"У нас..." — і задумалася.

"У нас..." — і не докінчив.

Мовчанням говорили.

"Боже!" — скрикнула нараз і перехристилася.

"Що таке?"

"Нічого, впала зоря"...

"На яку ти собі щось загадала?"

Тулилася до нього. Гладив долонею її дрібну руку. "Дитино моя. Зорі — це світи. У них свій закон, а в нас свій, між ними й нами нічого спільного немає. Не турбуйся!"

Чув, як билося її серце, ніби пташка в жмені.

"Нічого спільного, кажеш, немає? А ворожка з зір долю чита, як із книжки".

"Ворожка бреше, не вір ти їй. Все для гроша".

"Не кажи, Андрію, не кажи! Мені ворожка не брехала".

"Ні?"

"А щоб ти знав. Ще я дівчиною була, десятилітком. Вибігла з нашого саду на леваду, дивлюся, біля стежки циганка сидить, страшна, як відьма. Я хотіла втікати, так ноги до землі прикувало. А вона: "Не втікай, ясна панночко, — каже. — Дай мені свою долоню — поворожу. Не хочеш? Боїшся мене? Чого? Я також колись гарною була, як ти, хлопці дуріли за мною. Не хочеш показати руки, так я тобі із зір поворожу, бо твоя доля цікава, ой цікава". Дивилася на зорі й хитала головою. "Бог тебе веселою создав, — казала, — а життя твоє невеселе, дитино. Твій вінок із в'янучих квіток, твій перстенець із крихкого золота, коротка радість, а довга турбота, дістанеш мужа на недовге подружжя,

81

над ним зелена трава, а ти вдова, йдеш полем голим, далеким, серед морозів і спеки, над головою ворони, а кругом кров і стони, ха-ха-ха! Бог тебе веселою создав, не такою, як твоя сестриця, сумнолиця, що їй небувале сниться, а дійсного бачити не хоче, на кого гляне, того і наврочить, на кого гляне, тому серце тане, як ярий віск... Іди вже, йди, напийся води опівночі на Купала-Івана, як доля лежить п'яна, може, забуде про тебе".

"Ой, не забула"... — з сумом доповіла Ганна.

Андрій мовчав. Якийсь кінь заіржав на ввесь табор, розпучливо, жалібно.

"За рідними лугами затужив", — промовив Войнаровський.

"За рідними лугами, — повторила. — Ой на волики да налигачі, а на коники пута, та підемо ми, долю кленучи, та з-над Десни до Прута".

"Може, й далі підемо, Ганно".

"Я — ні! Не хочу!"

"Доля не питає нас, чого ми хочемо, а чого ні".

"Не питає? А вільна воля де?"

"Або я знаю. Бездольні ми і безвольні. Відірвалися від рідної землі і йдемо, як в імлі, за тугою не бачимо світу перед собою, куди зайдемо, Бог зна".

"Сумна наша доля, сумна. А я так не люблю смутку, радости хочеться мені, а її хіба тільки, що вві сні. Та й сни неспокійні сняться, все якісь коні білі, і червоний віз, дороги впереріз, а при дорогах хрести. Пусти мене, Андрію, пусти. Не витримаю тут".

Притулив її кріпко до себе: "Анночко, Анно моя".

Великий віз підкотився на небо, ніби заїхав по них, щоб забрати й повезти в невідоме. На ланах спіле зерно пахло. Земля — не пускала.

"Піду", — промовила Ганна рішуче.

"Спати?"

"Ні. Геть!"...

"Дитина ти. Далеко не зайдеш, ти — жінка".

"Божеволію тут. Андрію, ти не знаєш, як мені важко на серці. Тримаюся хворого дядька, як потопаючий стеблини, вмовляю в себе, що цей мій святий обов'язок, а що торкне віз і що ступить кінь, то в душі буцім якась струна прорвалась, одна з тих, що зв'язала мене з Ковалівкою, з Батурином, з Сеймом, з могилою батька, з безталанням мами, з Мотрею, — або я знаю, з чим. І так болить, так болить, Андрію, що хотілося б ухопити кинджала і всі тії струни прорізати нараз, щоб був кінець".

Ухопив її руки й цілував. "Потерпи, Анночко, потерпи! На всіх нас прийшло терпіння. За наші, чи за чужі гріхи, не знаю, а спокутувати треба. Дядька не покидай, не роби того. Він так багато втратив. Навіть Рачка. Ти совісти не мала б, коли б відійшла тепер від нього. Тільки його, що ти та я".

"Орлика має".

"Ти, Анно, чомусь Орлика не любиш, а він чи не найкращий з усіх".

"Для себе".

"Анно, а хіба ж хто з нас від себе втече?"

"Орлик самолюб".

"А тямиш, такий тобі гарний вірш на вінчання твоє написав".

"По-польськи. І, мабуть, нещиро писав, коли Бог не вислухав бажань".

"Це Божа річ, не наша. Орлик — голова".

"А ти безголовий? — спитала голосом, не тим, що досі розмовляла. — Не розумію тебе. Як можна собі ціни не знати?"

"Я не гордий, Анно".

"Можна бути не гордим, але шанувати себе треба. Ти не чернець, Андрію, не затворник. Постелись людям під ноги, потопчуть тебе. А я не хочу, щоб тебе топтали, чуєш? — не хочу".

І затремтіла ціла.

Войнаровському мороз пішов по спині. Любов Хведорівна пригадалась. Недалеко яблуко від яблуні відкотилося. В доньці кров мами відізвалась.

"Чому він, а не ти? — питалася його. — Ти гетьмановий небіж, тобі його наслідство, не йому".

"Гадаєш, легке те наслідство?"

"Чим тяжче, тим і слава більша".

"Або й неслава".

"Віри в себе не маєш. А ти мужчина. Що мене смуток переміг, так це інше діло. Погадай, що я перебула. Чоловік, батько, мати, Мотря. Всі вони там, одні мертві, а другі, чи живі — не знаю. Я тут, як листок, відірваний від гіллячки. І дивляться на мене Бог вість як. Чого біля гетьмана чепиш? — питаються очима. Хочеш маєтків його?.. Одної щирої душі не бачу. До тебе прилягла. А ти хрещатим барвінком постелився. Не тужити, тут вити можна".