Глава 17

19.

"Ваша милосте! Ваша милосте! — тягнув Орлика за рукав його чура. — Переправляємося."

Орлик протирав очі. "Переправляємося?.. Баша дав дозвіл?"

"Не знаю. Але короля його милість вже понесли над Бог і гетьман готовиться."

Орлик зірвався. Розпростував спину, аж кості затріщали, повними грудьми втягнув свіже, поранкове повітря.

Сонні примари втікали від нього. Почував себе свіжим, молодим, здоровим. Діла хотілося.

Випив нашвидку сніданок, який йому чура приніс, і пустився в напрямі ріки.

Народ плив туди, як весняні води, шумів.

" Переправляємося."

"Еге ж! На лопаті..."

"А човни від чого?"

"Човнів не дають купці."

"Віднімемо. Король наказав."

Орлик здалеку побачив короля. Сидів на возі, ліва нога випрямлена, рукою показує на другий берег Богу. Волосся на висках торчить, як у Меркурія на шапці крила.

В очах блакить жнив'яного полудня. "Прийшов до себе, відмолоднів." — подумав собі Орлик.

Король дійсно не той став, що був учора.

Давня енергія вернулась. Щось кричав до своїх людей. Орлик не чув, але догадувався, що король дійсно давав наказ силою брати човни у турків.

Біля берега стояв великий, новий баркас, той, що його баша по короля прислав.

На баркасі сиділи козацькі жінки зі своїми вбогими статками. Турецькі гребці-перевізники бігали, кричали, вимахували руками, билися в груди й дерли на голові волосся.

"Баша не велів, баша не велів. Лише король і його найближчі, більше ніхто" — кричали.

Але королівські трабанти віднімали від них весла, а найверескливіших брали за обшивку і по містку відводили з баркаса на берег.

Ті з криком лізли до короля. їх не пускали.

"Заткать їм горло!" — казав король, кидаючи пригорщу срібла.

Турки жадібно кидалися на гроші й заспокоєні відходили на бік.

"Не наша вина. Король перед башею відповість."

"А щоб тебе грім луснув, пуцьвірку чортячий, — кричав на турка якийсь запорожець, що розумів по-турецьки, — то ти хочеш, щоб його величність король

відповідав перед твоїм підбашком козячим. Не дочекаєш!" — і вже замахнувся на його, але товариші відтягнули насилу. Побіг з ними відбирати човни від турків. Не давали. "Баша не велів".

"Слухай свого баші, а ми слухаємо гетьмана і короля."

"Зайди, розбишаки!"

"Ви тут зайди, азіяти, це наша земля."

Між тим королівські офіцери й трабанти відняли й друге судно. Трабанти садовилися при веслах. Турок, власник судна, кричить на своїх слуг: "Стрілять!" Шведи показують йому на свої фузії. Деякі підносять їх і буцім прицілюються.

Понятовський підбігає до турка. "Ну, чого ревеш, чоловіче божий! Судна ніхто тобі не з'їсть. Дістанеш його назад. А що баша не велів, так це наше, а не твоє діло. Ми силою взяли і кришка. За переїзд заплатимо."

Починається торг. Нашвидку. Турок править, як за рідну маму. Йому радять, щоб брав, що дають, а то не дістане нічого. Кінчається на двох червінцях від душі... Багато.

Турки заспокоюються і помагають шведам і козакам розташовуватися на човнах.

Так віднято всі човни, які були.

Король дає знак, гребці веслами вдаряють. Човни відчалюють від лівого берега

Бога.

Кількасот людей зі смутком дивиться за ними. Мручко також.

Його просили і свої і шведи, щоб сідав.

Не хотів. "Сідайте ви. Я маю час. Не бійтесь, не пропаду. Дожену вас."

Знімає шапку і здоровить гетьмана і старшин.

"Щасливої дороги! Хай Бог веде!"

"Дай Боже побачитися вскорі."

"А човни завертайте по нас!" — гукають ті, що остались.

"Авжеж. Авжеж. За годину-дві назад будуть."

"Еге ж, будуть", — сумно кивають головами запорожці. "Бог чималий. Не скоро перепливете. Бач, як хвиля човни на бік заносить. Нелегко таку ріку перейти навпоперек".

" Нелегко. Як же ви, товариші, гадаєте? Чекатимем, чи як?" — питає котрийсь.

"Якого чорта чекать! Невже ж ми не бачили ріки? Дніпро не такий і перепливали".

Скочив один, за ним пішли й інші. Навантажували вбрання і зброю коням на сідло, чіпалися хвостів і плили. Шведи з острахом дивилися на таку переправу. "Потоне, чи перепливе?"

"Перепливе".

"Ні".

"Таляра кладу, що перепливе".

"Згода. Ось і мій таляр, що ні".

Козаки перепливали. Шведи зі смутком дивилися, як кінські і людські сильвети майоріли на далекім, другім березі Богу.

Мручко задиханий прибіг.

"Панове! — гукав. — Не цілої півмилі відціля такий брід, що аж любо. Хто коня не має і пливе недобре, махай туди".

Потягнули за ним.

Там дійсно такий брід був, що аж любо. Тільки при березі глибінь, в яку не всякий мав відвагу пірнути. Особливо шведи — ні. Деякий вже й розібрався, та побачивши, як козаки скакали і щезали в воді, щоб ще лиш далі виплисти на мілину, одягався назад.

"Краще на човни підождать. За годину-дві будуть назад".

Але які ж бо довгі ті години. Кожна хвилина — віки. Птахом полетіли б на другий бік, так крил нема. Треба ждать.

Ждало їх кількасот. Здебільшого шведів. Козаки, хіба старші та покалічені, не йшли у воду, бо годі. Мручко також.

Він чув, що тут йому місце.

Все поглядав на схід. Визирав москалів. Долоню до чола приклав. Виднокруг перед хвилиною ще такий ясний і чистий, що можна було бачити, як небо стикалося з землею, затьмарився нараз.

Ніби хмара насунулася на його. Зразу легка, голуба, вітряна, щодалі, то тяжча і темніша. Наближається, ширшає, росте.

В хмарі ніби вогники легкі то займаються, то гаснуть... Зброя мигтить... Вони.

Вони.

"Панове, товариство! — гукає Мручко. — Москаль. Хто може, скачи в ріку, а хто ні, до зброї. Фузію готуй!"

Дехто надумується хвилину. Порошниці пусті. Хоть би тобі куля одна. Про опір ворогові й не гадай.

Христяться і скачуть у воду.

"З Богом через Бог!" — гукає до них Мручко.