Глава 4

6.

Король вислухав Кройца і притакнув головою: "Хай по-вашому буде, поїдемо!"

Кройц ухопив його за руку: "Не треба, генерале, не треба. — Хвилину дивився, як козаки переплавляли шведські коні на другий бік Дніпра. Чіплялися грив і плили поруч них. Не знати було, чи це коні їм пособлять на воді, чи вони коням. — Відважний народ. Справді, — відважний народ і так їм не везе."

Кройц і собі дивився: "Наші не втнуть такої штуки — тонуть."

І дійсно, ті шведи, що пускалися й собі за козаками на всіляких наскорі з возів збитих суднах, уживаючи коліс замість весел, лиш інколи щасливо причалювали до другого берега. Здебільшого топилися. Деяких витягали козаки за волосся, інші йшли на дно.

Сутеніло. Дніпро виблискував сталлю. А там легенький туман став підноситися вгору. Шведам було спішно спасати свого короля, а він, хоч і рішився, так не поспішався. Чув гіркість на устах, як від полину. Це не рана палила його, а свідомість, що перед Меншиковим утікає, лишаючи військо без начального вождя. Ніби якісь незримі нитки між ним і його армією рвалися і — це боліло. Але сказав своє королівське слово, і воно птахом полетіло. Годі було назад завернути. Король думав: "Поїдуть зо мною: Аксель Шпарре, Гілленкрок, Лягеркрона, Герд, Гієрта, Дальдорф, Гротгузен і Міллерн. Трабанти, розуміється, також і — айнспаннери. Для охорони вибрати тисячу люда, що не брала участи в останнім бою."

"Мало, ваша королівська милосте," — завважив Левенгавпт.

"Для мене досить, не хочу твоїх сил ослаблювати."

"Моїх?"

"Так, бо армію здаю на тебе. Гадаю, що не розчаруюся".

Левенгавпт поклонився низько: "Що в моїх силах буде — зроблю" — і побіг до батальйонів, щоб сповнити королівський наказ.

Тим часом надтягнув Гілленкрок з кількома поромами. Знайшов їх вище Переволочної, там, де йому Мручко вказав.

Тихо і справно садовилися на них ті шведи, що мали їхати з королем.

Козаки перевозили їх. Чіпали линви одним кінцем до поромів, а другим брали до рук або і в зуби, сідали на свої коні і так перетягали пором на другий бік.

Мручко стояв на березі, приказував і договорював: "Скорше, хлопці, скорше! Покажіть, що вам гості не байдужі. Шведи, хоч буцім морський народ, а перед нашим Дніпром решпект мають."

То знов на других гукав: "А ну там, майталасьтеся скорше, бо бачите, що король, його милість, чекає. Хочете, щоб москалі взяли короля в полон, чорт би їх побрав."

Козаки жартами за жарти платили.

Так Мручко смуток проганяв. "Ми не баби, — казав, — плакати не будемо, бо у сльозах біди не втопиш."

Король лежав у своїй повозці на березі ріки й дивився. Не хотів їхати скорше, поки його люди не переправляться. Аж ось останній відділ перевезли.

Гультман переніс на човен скриньку з срібною посудою і з статуетою улюбленої королівської собачки. Перечислював і пробував, чи добре зачинені скрині з невеличким королівським добром, останками колишніх чималих маєтків.

Король з видимим жалем глядів на свої батальйони. Стільки світу з ними пройшов, так багато слави добув, а тепер лишає їх на непевну долю.

Не лиш нога, серце ще гірше боліло.

Відсував хвилину розлуки.

Вже трабанти мали переносити його віз на човен, як надбіг Левенгавпт. "Ваша величносте! — почав дрижучим голосом. — Я чоловік небагатий. Коли б тут щось сталося зо мною, прошу вашої милости, не забувати про мою жінку й дітей..."

"Ваша просьба буде сповнена, — відповів король. — Але й ви сповніть мій наказ: збережіть військо в цілості й перевезіть його в степ."

Левенгавпт підніс королівську руку до уст. Король не вихоплював її:

"Прощавайте! Нехай вас Бог має у своїй опіці!"

Ніхто не чув, щоб король промовляв коли так лагідно.

Трабанти двигнули віз на свої широкі плечі й понесли його на човни.

На однім покладено передні колеса, на другім задні. Віз прикріплено до човнів і дванадцять весел торкнуло плесо води...

Минала північ. Година духів.