Частина 2 "Бої" Глава 12

XII

Гетьман встав нині скорше, як звичайно. Він тепер спати не може. Безсонниця, на яку нездужав король, і його навістила...

Добре то казав король Карло, що непередбачений припадок — це найгірший ворог.

А тих непередбачених припадків багато!

Як громи з ясного неба б'ють. Самі Йовові вісті. Погром Левенгавпта, Батурин, Стародуб, вибір нового гетьмана, анатеми, стужа — одного з тих нещасть доволі, щоб захитати навіть найсильнішого душею. Тільки не Іваном Степановичем Мазепою!

Не можна сказати, щоб він байдуже ставився до всіх отсих подій укупі і до кождої зокрема. Кожда з них вражала його, бентежила і засмучувала, прямо ножем врізувалася в серце, але навіть усі разом не спромоглися на те, щоб трутити його в розпуку, в тую безодню, у якій чоловік затрачує розум, волю, надію, навіть охоту до життя... "Амінь!"

Гетьман не сказав того слова...

Найгірше схвилював його Батурин. І не диво. Там він найбільше стратив. Не лиш як людина, але й як творець задуманого ним діла.

Це зрозуміла річ.

На вість про втрату Батурина він почував себе, буцім земля захиталася йому під ногами, — паде й не може знайти рівноваги...

Мотря піддержала його.

А тепер кожда нова недобра вістка скріпляє тільки його непереможне завзяття.

Боротися аж до побіди або до загину. "Зі щитом або на щиті", — пригадується клич старинних героїв.

Ум, від п'ятдесяти літ заправлений до праці, навіть вночі не хоче спочивати.

Гетьман не спить. В безсонні, зимні ночі зміняє плани, на місце давніх, знівечених отсими непередбаченими припадками, строїть нові — долею і ворогом порвані нитки зв'язує докупи.

На всякий спосіб камінь зрушений з місця.

Історичні події покотять його вперед. Де і коли він упаде, кого і як сторощить — годі нині сказати.

Але що під тим каменем не кублитимуться гадини і хроби, — це певне.

Мазепа двигнув українське питання, і нема вже такої сили, котра б могла завернути його назад.

Може спинитися на деякий час, може потерпіти навіть дуже важкий погром, але воно вже має тую внутрішню силу, котра зробить його невмирущим...

Ані на одну хвилину не сумнівався гетьман, що його великий задум таки колись здійсниться, хоч би й по смерті, за літ сто або двіста, але все-таки здійсниться... Камінь зрушений з місця...

І як людина серед довгої сльоти пильно вдивляється в небо, чи хоч одного яснішого шматочка на ньому не побачить, як путник серед чорної ночі у полі за світельцем, хоч би й найслабшим, стежить, так розглядався гетьман довкола, щоб щось надійного знайти.

Думки на Запорожжя бігли.

Там тепер кошовим Гордієнко. Людина умна й великий патріот. Не раз між гетьманом а Січею непорозуміння бували. Січ бажала державою в державі стати, мало того, хотіла, щоб не було України, тільки Січ. А воно неможливе. Годі всьому народові жити на тих правах, на яких живуть запорожці. Але тепер, коли рішається спільна судьба і Січі, й України, Гордієнко про давні непорозуміння, певно, забуде. З царем проти України не піде. Гетьман числив на його, як на чотири тузи. Гірше діло з татарами і з турком. У них рішає гріш. Хто більше дасть, той їх і купить.

Цар тепер при грошах. Забрав Мазепині скарби. Добре, що не всі. На всякий спосіб гетьманові треба щадити, бо тепер війна, як витратиш, так звідки візьмеш? А тут ще і королеві Карпові треба давати. Він з грошем поводиться, як хлопчик. Розкидає де не треба.

А туркові пельку золотом нелегко заткать.

О, нелегко!

І гетьман обмірковує, як би то Порту на свій бік прихилити, а від неї переходить до короля Станіслава і до тих шведів, що разом з ним проти Саса воювати мали. І тут діло нелегке. Король Карло дав вправді приказ своїм військам, що стояли по німецьких залогах, щоб злучилися з коронною армією Станіслава і через Волинь на Київ прямували, але як вони це зроблять? І чи зроблять?.. І король Станіслав, і генерал Крассов, люди не дуже-то активні, крім того, згоди поміж ними нема, а час наглить!.. Треба з королем Карлом обговорити це питання.

І гетьман велить Орлика покликати до себе.

— Як спав?

— Погано, милосте ваша.

— Ов!

— Проклятий мороз. Мерзне народ.

— Багато сеї ночі замерзло?

— Шведів більше, ніж наших, бо вони одягнені гірше.

— То зле. Треба нині стягати дерево, яке є, від столярів дошки брати і курені строїти. Годі, щоб люди гинули від стужі.

Дежурний офіцер з приказом у город побіг.

Гетьман з писарем обмірковував політичні питання.

— Підеш до Піпера, Пилипе, і скажеш йому, але обережно, щоб не обидився дипломат, що прокламації, які він від шведів до нашого народу оголошує, треба інакше писати. Вони не видержують порівняння з тими, що їх Скоропадський під дикататом царським складав. Знаєш чому?

— Розумію, — притакнув Орлик, встав і зараз-таки хотів до канцлера йти. Але гетьман спинив його.

— Постривай! Перше нам треба лист до Гордієнка написати. Бери перо!

Орлик сів за стіл, приладив папір, чорнило і вибрав добре застругане перо. Гетьман ходив по хаті і диктував. Письмо було довге й переконливе. Пригадувалися в ньому всі тії тягарі і знущання, які терпіла Україна від московського ярма, а Запоріжжя зокрема. "Знаємо що було, та ніхто не знає, що для нас Москва в майбутньому готує, — диктував гетьман. — Я сам чув, як цар на підпивку вигукував: треба б викоренити, казав, треба би мечем і огнем винищити тих злодіїв і тих поганців запорожців. Тому-то, — диктував гетьман дальше, — і рішився я стати в обороні усього нашого українського, козацького народу, за який відповідь здам колись перед Господом Богом. Тому-то я і перейшов на бік короля Карла".

Тут старався він розвіяти тую нехіть, яку могли мати запорожці до шведів, як до народу чужого і іншої віри. "Шведи прийшли до нас як союзники певні й вірні і кривди ніякої українському народові не чинять, не так, як москалі, котрі тепер знущаються над Україною гірше, ніж колись татари. Тому-то, — переконував гетьман запорожців, — всім нам тішитися треба, що маємо такого союзника і користати з нагоди, щоб укупі побороти нашого грізного ворога. Поможіть же нам, славні лицарі запорожці, довершити цього великого діла, поможіть визволити нашу матір Україну з тяжкого московського ярма, щоб усі ми зажили людьми вольними і від нікого не залежними, бо як — ні, то Москва дорешти покасує наші вольності козацькі, полки наші поперетворює у драгунські, винищить нас тяжкими знущаннями катівськими, а недобитків пережене за Волгу".