Частина 1 "Над Десною" Глава 10

Х

Мручко стиснув острогами свого коня і почвалав вперед. Їхав перед гетьманом на кид татарської стріли.

— Спішно нашому сотникові до Векли, — завважав, жартуючи, гетьман. — Тільки не засиджуйтеся там довго, панове, — додав, повертаючись до сотенних старшин, бо завтра виступаємо в похід. Векла Веклою, а війна війною. Двом богам годі служити.

Котрийсь, осмілений добротливістю гетьмана, радив, щоб Веклу разом з дівчатами з собою забрать. Такої доброї хазяйки і таких гарних дівчат жаль на чужі руки лишати.

— Годі, панове, — відповів гетьман. — 3 нами і так старшинського жіноцтва забагато. Король не любить жінок.

— Видно, на свою не наскочив.

— Мабуть, і королі не знають, що добре.

Жартували, не прочуваючи лиха. Хтось молодого сотенного осавула згадав.

— Ось тому вже й Векла немила, — казали.

— Чому ж бо то? — питався гетьман.

— Бо його дівчину, тую вихрестку, що в Векли жила, вчора в Імжицького пасіці москалі поранили.

— А звідки ж вона там узялася? — питався гетьман.

І йому розказали цілу пригоду.

Покликав осавула до свого боку.

— Заманулося тобі, козаче, кохання в час війни? — промовив ласкаво, ніби рукою по серці погладив.

— Не шукав, ваша милосте, саме прийшло.

— Воно, звичайно, некликане приходить, і хоч женеш, не йде. Так ти в розпуку не вдавайся. Суджене — не розгуджене.

Балакали, не прочуваючи лиха. Аж тут Мручка ніби оси вжалили. Став у стременах, глянув наперед себе, а тоді коня острогами попер і зник у вечірній темряві. За хвилину вернув збентежений до гетьмана.

— Милосте ваша, сідайте на мойого коня! — просив, ніби приказував. Гетьман здивовано глянув на нього. — Благаю милість вашу! — наглив Мручко. — Негайно!

Гетьман подумав хвилину:

— За вчорашню твою послугу послухаю тебе, — відповів, пересідаючи на сотникового карого, невеличкого, але дуже шпаркого коня.

Сотник на гетьманового сивого скочив.

— Бунчук наді мною! — гукнув. — Осавул біля мене. Половина козаків за мною, друга половина з ясновельможним у ярок, а з ярку ліворуч у Гірки пробирайся! Спішись!

Ніхто не питався, як і чому. Не було часу на такі питання. Всякий вірив, що старий сотник гаразд діло обдумав, і. нікому навіть на гадку не прийшло, яким це чином він гетьманським конвоєм нараз став заправляти.

Білий гетьманський кінь поскакав зі своїм новим їздцем, над котрим маяв бунчук з золотою короною. Гетьман на Мручковім повернув у ярок.

Та ще він і сто кроків не в'їхав, як на шляху, котрим почвалав Мручко, почулася пальба.

Щолиш тепер зрозумів гетьман, у чому діло.

Сотник, щоб ратувати його, себе наразив на згубу. Москалі, побачивши з засідки білого коня під гетьманським бунчуком, візьмуть сотника за Мазепу і цілою силою кинуться на нього, а гетьманові хіба з бічною сторожею зустрінутися прийдеться.

Гетьманові на тую гадку так якось дивно зробилося на душі, так ніби жалісно й любо, що він і про нинішню ребелію в таборі забув. От є ще й між козаками такі, що ради загального добра життя своє повсякчасно в жертву принести готові.

І хто ж це такий? Звичайний собі сотник, яких сотки. Сміховитий балакун, старий весельчак, а гляди, до чого він спосібний!

Та якраз тому не хотілося гетьманові прийняти Мручкової жертви безвідплатно, не хотілося такого хороброго козака лишати на поталу судьби.

— За мною! — гукнув, торкаючи острогами коня. Півсотні козаків пустилося за ним, збиваючи на полях снігову куряву, що ніби велетенський вуж покотилася навпрошки до шляху, в напрямі, де лунали стріли. Здалеку чути було щораз то сильнішу пальбу і щораз голосніші крики. Людські голоси мішалися з іржанням коней, з виском і стенами. Ще хвилина, і весь той боєвий гук приник перед могутнім голосом Мручка.

— Лаполизники антихристові, — гукав, — мамули гемонськії, навчу я вас на почот гетьманський нападати, харцизяки кровопийні! Ясновельможного захотіли, а чортової матері не ласкав

Кулі перестали свистати, мабуть, до рукопашного бою прийшло,

Тут козаки були митцями, а Мручко перший з усіх. Він одним махом шаблюки голову волові стинав, а втомивши праву, до лівої руки шаблю так мітко перекидав, що годі було й помітити ту штуку. Куля і найхоробрішого влучить і трупом покладе, тому-то козаки краще почували себе в бою на біле оружжя.

Гетьман довіряв старому козакові, а все ж таки спішив йому в підмогу. Мручковий кінь черевом снігу доторкався, — птахом летів.

Хоч вітер сипав їздцям снігом в очі, ніби їх спинити хотів, гетьман добре тримав дорогу. Вискочив на шлях якраз кроків, може, сто за москалями, щоби їх ухопити в два огні. Москалі всеціло зайняті були боротьбою з Мручком і його козаками. Ні раз не сумнівалися, що гетьман буде їх, бо хоч як він хоробро бився і як лаявся сердито, а все ж таки перевага за ними. Та ще яка! Не один з царських рай-тарів усміхався вже до тієї нагороди, якою помилує їх цар, коли приведуть йому "гетьмана ізмінника", бо нікому з них навіть на гадку не прийшло, що не з Мазепою, а тільки з одним із його численних сотників мають діло. А щоб гетьман у цю хвилину заходив їм на зади, цього вже таки ніхто передбачити не міг би.

А воно так і сталося.

Як буря, налетів на москву гетьманський відділ. Розгін, з яким козаки вдарили на ворога, нечайність удару і його свіжа сила захитали райтарами царя. Стратили голову, і відлетіла від них охота до дальшої борні. "Мазепа — чарівник. Мазепа — характерник! Його куля не береться", — от що кождому приходило тоді на гадку. "Хто в Бога вірує, спасайся!" — радив їм внутрішній голос, і вони хотіли послухати його. Вихоплювалися з кліщів, вискакували з бойового каре, як вовки із западні, і тікали в поле. Козаки доганяли їх, як не кіньми, так кулями з пістолів і з рушниць. Мручко з одного, а гетьман з другого боку залізними обручами стискали московський під'їзд, рубали й нівечили його до останка. Коні з кіньми кусалися, люди людей стягали з сідел, давили, стискали, торощили кості.