У СМОЛЕНСЬКУ

У СМОЛЕНСЬКУ

Раннім ранком загомоніли дзвони в усіх смоленських церквах. Як на Великдень і як на пожар. Один наперед другого голосніше, сильніше, скорше. Дивно, що не порозбивалися, не повпивалися, не повихоплювалися зі своїх ярем на старинних дзвіницях, котрих основи тямили ще давні, княжі часи. Церковні брами замаєні галуззям, квітками, хоругвами. Перед церквами арки з надписами із Святого письма. Стежки посилані дніпровим піском і рінячками.

У городі Смоленську сім тріумфальних брам, з вежами й вежечками, з цибулястими куполами й баньочками, розмальованими й позолоченими, аж за очі бере.

На одній святий Юрій на білому коні списом пробиває смока. На голові святого Мономаховий вінок, з-під нього в'ються жмутки чорного, буйного волосся, грізно глядять випулксті очі, надуваються червоні, масткі губи. Через плече голуба лента. Юр — Петро. А смок — король Карло. Бритий, зіркатий, на висках жмутки волосся, як лиликові крила. Царський спис пробив його наскрізь, пришпилив до землі. Він в'ється з болю, сичить, сіркою дише. "Слава побілившому дракона!"

Діти з острахом дивляться на візерунок. Їх відганяють від брам, щоб не спиняли роботи, котрої ще чимало. Цілі дерева привозять з лісів і вбивають рядами від воріт до воріт... Туди проїде цар.

Вулиці замітають, вигортають Бог вість колишнє болото. Поспішаються, бо сонце вже зійшло. Цілу ніч робили при лампах і смолоскипах, не жалуючи ні труда, ні грошей, щоб приподобатися побідоносному цареві, і коли ласки не запопасти його, так хоч не бачити гніву.

"Страшний бо цар во гніві своїм!"

У вікнах хат виставлені образи святого Петра, Георгія, Андрея, в знатніших попадаються портрети царя, мальовані рукою місцевих малярів. Перед образами свічки. Їх запалять, як надійде похід. Перед дверима стільці, накриті рушниками, на них хліб-сіль.

Останки колишнього замку, мохом порослі муривали дрижать від реву гармат. Пригадують колишні бої з року 1611-го і 1632-го під стінами Смоленська.

На Дніпрі уквітчані галери.

Між щоглами на шнурах хоруговки, на щоглах великі хоругви мають з чорним вірлом, з буквами царськими.

Город кривичів, насліддя Вячеслава і Всеволода Ярославовича, жемчуг у вінку Мономаха, стелиться під ногами московського царя. Забуває славні часи Ростислава, коли його купецькі судна сунулися по бистрих хвилях Дніпра, коли великий Новгород і гордий Псков шукав з ним приятельських зв'язків і підчинявся його впливам. Забуває незабутнього князя Святослава, котрий так завзято боронив його незалежності від Москви і від Литви, та покірно стелиться під ноги царя-побідника, царя-антихриста.

Дзвони на смоленських церквах гудуть, ревуть гармати, лопотять хоругви. Народ стурбовано чекає.

— Як над'їде, на коліна падай.

— Не треба. Цар не любить того.

— А як?

— Смирно стій. На нього дивись.

— А що кричать — "гура!" чи як?

— Що другі кричатимуть, кричи.

— О Господи, як страшно!

— Чим більший цар, тим гірший страх. Не знаєш?

— І хотіла би побачити його, і боюся. Кажуть, як яку дівку сподобає, зараз до себе бере.

— А ви не раді, — правда?

— Тю!

Розмову заглушують бубни. Харчать, гаркотять, грюхотять. Цілий відділ барабанщиків іде і бубнить. Як один.

Всі руки враз вгору піднімаються, всі палки в один мент на бубни падуть. Хай би один спізнився, — голова не його. Сам цар знамените бубнить, розуміє цю штуку. "Ді-дрррум-бум-бум!.. Ді-дрррум-бум-бум!"

По вікнах, по дверях, по кришах домів, як олов'яний град, розсипаються глухі, настирливі звуки "ді-дрррум-бум-бум!"

Барабанщики в такт ногами сильно викидають, болото з-під черевиків скаче на одіж і на лиця людей. Подаються взад, попід мури.

"Шведи! Шведи!" — біжить з уст до уст. Товпа хвилюється, кождий рад побачити приниження тих, що привикли до слави. (Хто не дивиться радо на горе своїх ближніх). Пересуваються мовчаливі чвірки, в пошарпаних синіх каптанах, в чоботях рваних, з поперев'язуваними головами, з руками на опасках. Нерадо тримають крок, ступають, як чужими ногами, прикрий хід. Шведські полонені в тріумфальному поході царя Петра. Перед ними їх хоругви. Вели їх перше до побіди й слави, тепер у неволю ведуть. Ніби розуміють це. Не розвіваються гордо, похилилися вділ, ніби руки в розпуці опустили, і замітають землю, чужу, непривітну. Товпа їм грозить кулаками. Падуть лайливі слова, вереск, свист, хтось плюнув. Бранці ніби не бачать того. Хто згадує минулі хвилини побід, хто надіями забігає в будуче.

Живий ще Карло, живі каролінці, ще не скінчилася війна! Реви, товпо, плюй, скаженій, піддобрюйся цареві, котрий глядить на тебе, гірш ніж на стадо худоби, — на те ти товпа!.. Прости їм, Господи, не знають бо, що творять.

Якийсь молодий швед сильно на ногу налягає. Не може дальше йти, ще не витягнена куля. Сперся на свого товариша і — плаче. З болю чи з сорому. Закрив очі рукою, закусив зуби, нічого не бачить і не чує... Перейшли.

— Нецікавий народ.

— Ніс напоздовж, очі впоперек, ти гадав які?

— Худяки.

— Сила в костях, не в салі. Бачиш, канони везуть. Котяться вулицями Смоленська на шведах здобуті гармати. На дулах кров, порозбивані замки, мало котра схоче на своїх стріляти. Підскакують на нерівних вулицях. Нерадо їдуть ними.

— Цар, цар!

І товпа реве, дереться, скаженіє. Не розбереш, що таке кричать. Підносяться руки з хлібом-сіллю, з чарками, з малими дітьми, щоб побачили побідоносного царя. Ось він. він, сам найясиіший, той, що шведа під Лісним розбив, побідитель!

Їде на чорному коні, чапрак золотом шитий, дорогим камінням оздоблений.

Царська голова вище всіх. Трикутний капелюх, на грудях срібний панцир, через груди голуба лента святого Андрея. Кінь угинається під ним. Не кождий понесе такий тягар. Цар голова гордо задер, малий вус торчить, очі шукають жертви.

Дивіться, духи смоленських князів, нащадки Ярослава й Мономаха, ваш наслідник вашими слідами ступає!