НАРАДА

НАРАДА

Наліво велика хата, направо через стіни світлиця. В хаті гетьманська приватна канцелярія, в світлиці гетьман живе.

Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостол і другі. Балакають.

— Я казав, — кричить Ломиковський, — що треба Карла о протекцію просити. Тепер що? Апостол бере його за руку.

— Я все казав, що обозного слухати треба, бо він усі розуми поїв.

Ломиковський злісно відтручує його від себе.

— Миргородському полковникові ж'арти не в голові. Добре дуріти, коли приступає. Зеленський заспокоює їх:

Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити.

— До чого придасться наша рада, коли гетьман не слухає нікого.

— Своїм розумом робить, нас за дурнів тримає, — зітхає Ломиковський.

Орлик над паперами сидить. Ніби нічого не чує. Його спокій нервує їх.

— Пан генеральний писар нічого собі до серця не бере.

— Панове, знаєте, яке моє діло.

— Мало знати, треба щось робити. Виговський батькові Богданові не одно наустив.

— Бо це Виговський, а я тільки Орлик. Горленко спльовує.

— Кажіть що хочете, а так не повинно бути. Ми якісь полковники, відповідаємо за своїх людей Гетьманові слід числитися з нами. Він зволікає, — cunctaror [39], не знати чого жде, а тут земля під ногами горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Діждемося до того, що забере нас у полон. От що!

Ломиковський зривається на рівні ноги.

— Нам треба нині побалакати з гетьманом на розум. Так дальше годі. Москалі останні сили забирають від нас. З чим ми перейдемо до Карла? Він висміє нас. Гетьман в піжмурки грається з нами. За кого він нас держить? Ти, писаре, вже раз відчинив би уста.

Орлик дивиться на Ломиковського, але мовчить. Пригадує собі, як гетьман назвав його лисим дідьком. Усміхається. Це доводить Ломиковського до розпуки.

— Стерпіти не можу, як хто дурнувато сміється.

— Орлик кидає перо. Встає. Горленко заступає йому дорогу.

— Сиди, пане писарю, сиди. Ломиковський не зі злого серця. Ми всі турбуємося небезпечними вістками. Панове, подайте собі руку! Помилуйте, — такий момент, такий важкий момент!

Орлик вертає на своє місце. Ломиковський сідає.

— Я не обиджую нікого. Знаєте, який я згідливий чоловік. Але тут і святому не стало б терпцю. Чернігівський полковник супліку пише до майора Геннінга, що людей прямо катує, його милість цар спустошує землі, нівечить наш регімент, в краю бунт, непослушенство, анархія, а гетьман розбалакує з нами, жадає писульок, каже цілувати хрест і дальше з царем тримає. До чого воно подібне, панове! Панове, до чого воно подібне?

Витягнув руку, як проповідник, і дивиться по хаті.

— Кажіть що хочете, я нині з Іваном Степановичем балакаю на розум.

Нараз відчиняються двері і в хату вскакує молодий хорунжий:

— Ге-етьман!

Ломиковський мовкне. Апостол крутить ус. Горленко витрушує файку. Всі певні, що гетьман до своєї канцелярії увійде. Встають і дивляться на двері. Але двері як зачинилися за молодим хорунжим, так зачинені стоять.

Гетьман до своєї світлиці пішов. Не казав нікого пускати, засунув засув, ще й защіпку заткнув. На дубовий ослін паде. Рукою очі закриває. Лежить.

Не думати про ніщо, відпочити хвилину. Вів же не сталь. Такий вік. Стільки праці за ним. Спокою, хоч хвилину спокою! Нехай валиться світі Стільки літ, стільки турботних літ...

Силується, щоб не думати про ніщо.

Кров у висках грає, свище, шумить.

Хоч годину, хоч годинку малу, забути про все! Хто другий стільки працював, що він?..

Чорні кружільця вертяться по світлиці, сволоки нависають, гнітять.

Страшно, коли перетлілі сволоки валяться, торощать усе, і мебель, людей. Була хата, люди будували її, прибирали, щоб було гарно, вигідно, любо, а тепер, диви, ноги людські торчать, хочуть добутися, знятися, встати. Годі!.. Страшно, коли валиться дім...

Не думати, не думати про це!

Весь свій мужеський вік він хату будував, щоб у ній народові було вигідно й гарно. Ніхто не знає, як важко будувати хату-державу. Все хтось псує, підважує основи, вітри зривають дах, громи б'ють. (У високі будівлі звичайно громи б'ють). Гасив пожар, зводив зруб, ось-ось і хата готова. Почеплять віху на даху, закосичать квітками і стяжками, освятять. Аж нараз — зруб хитається, тріщить...

Неправда, брехня! Це чорт підшіптує таке, щоб відтягнути від діла. Будівля стоїть, сволоки не вгинаються, зруб не тріщить, ні!

Не думати, не думати про це!

За вікнами шумить. Ніби це не хата, а корабель, — серед моря. в час бурі. Хвилі знімаються високо, корабель тріщить. бо він ще невикінчений. Буря заскочила його, пір-вала, понесла...

Забути, забути про все!

Вікна малі, а шуму так багато. Реве товпа. Наслухався того реву, аж уха пухли. Важко догодити всім. Неможливо. Навіть не старайся. Усе одно — закричать тебе, засиплять підозрами, поб'ють словами, як камінням... Так провідникам платять.

Забуття і прощення їм! Забуття!..

Важкий провідників талан, а ще провідників недержавного народу. Хто спочуває, хто розуміє тебе? Де співробітники щирі й нелукаві? Всякий глядить, щоб ти спотикнувся, яму гребе, кидає на шлях каменюччя. Пади! Чому це ти маєш до мети дійти, а не я? Пускай мене!.. Так двадцять літ...

Забути! Провідник мусить забути про все, забути, що він чоловік. Треба бути зимним, невблаганним, жорстоким, щоб до цілі вести. Треба не бачити нічого, крім мети. і чим більша вона, тим більша тінь від неї паде. Велика, чорна тінь, в котрій губиш себе, серце, чуття, усе, що було любе тобі. Страшна тая тінь... Самійлович, Петрик, Палій. Палію, лицарю невгнутий, як жаль тебе! У снігах коротаєш свій вік. Прости... Ти діло своє добре робив, прийшла пора, треба було усунути тебе, бо стояв на заваді до великої цілі. Важкий провідників талан, треба бути злим. незрозумілим для багатьох, не любленим товпою, самотнім. Доки жила мати, розуміла мене. Багато болю на серце своє брала, багато переймали жури. Покинула мене...