В МОГИЛЕВІ

В МОГИЛЕВІ

Від Дорогобужа пливе Дніпро на захід. Ніби центрально-російська плита не хоче пустити його на Україну. Щолиш біля Орші він визволюється з її твердих обіймів і, врадуваний, біжить на полуднє, до Могилева, до Києва, до порогів і Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гіндуса у Нірвані, в глибинах бурливого Чорного моря. Радується Дніпро, поспішаючи на Україну. Він уже не річка, а ріка, велика й могутня, третя з черги в Європі.

Зелені луги й левади виходять йому назустріч, з шовковими травами і з пахучими квітками.

Товпищами непереглядними вітають його шелестливі шуварі та трепетливі осики. Спиняє свій скорий хід і задумується над долею країни, в котру вплива. Тоді він глибокий, дуже глибокий, люди говорять — бездонний.

То знову ізгибом могутнім скручує, розливається широко, лишаючи броди й мілини, щоб людям легше було передістатися на другий беріг.

— Гарна ріка! — каже молодий шведський офіцер-каролинець до свого товариша.

Вони гріються до сонця і дивляться на шведських вояків, що купаються в Дніпрі. Моряцький народ рад гарній воді. Поринають у хвилі з головою і випливають далеко від того місця, де пірнули, обсмалені, всміхнені, веселі, як тритони. Дехто прібує переплисти ріку.

— Гарна ріка, — притакує другий офіцер, з обличчям, як у дівчини. Молодий, йому ще й двадцять літ не минуло.

— Бачиш, як радо купаютося наші вояки.

— Змивають піт і кров, сліди останньої, головчинської битви.

Мрійливо, великими синіми очима дивляться на лівий беріг, на якому рисуються гори.

— Чи це хмари, чи гори? — питає молодший.

— Гори, товаришу, як у нас.

— Як у нас, — сумним відгомоном повторює другий.

— В багату й урожайну країну входимо, мабуть.

— Збіжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецією скучно.

— За рідною землею, мабуть, чоловікові і в небі скучно.

— Скучно.

— Але тут дивно якось почуваєш себе. Ніби тобі давний, дуже давний сон сниться.

— Наші предки ходили тут, перед вікнами. По слідах предків провадить нас Carolus rex.

Мимохіть, відрухово шапки з голови скидають і кладуть на мураву.

— Який хосен з тих колишніх походів?

— Не будь колишніх, може б, і нинішнього не було.

— Правда. Король Карло знає, що робить. Молодий офіцер, студент Упсальського університету, studiosus upsalensis [33], задумався.

Король філософію любив, його молодші офіцери теж радо філософічні книжки читали. Буває іноді, що король ненадійно офіцера стріне й балакати з ним стане, як з рівним собі, по-товариськи. Про що балакати з ним?

— Над чим задумався, друже?

— Про короля нашого думаю. Дивнішого вожда, мабуть, шд Олександра Великого не було.

— А Ганнібаль, а Цезар?

— Не те. Великі, але другі. Ганнібаль розпучливо рідне місто перед римською загладою обороняв. Цезар будував імперію римську.

— Може, Карло шведську будує...

— Може... Але він не подібний до тих. Король — філософ, фантаст, студент, авантюрист, іноді Арес, то знов Гамлет, імператор, то знову Дон Кіхот... ніяк не розбереш.

— І не треба. Над головами святих сяєво глорії палає, над головами великих людей — легенда.

— Коли б я на власні очі не бачив короля Карла в таборі, в поході, в битвах a cheval і en revant [34], коли б не чув серед найбільшої небезпеки його голосу хлоп'ячого, ніби розбавленого студента на суботнішній кнайпі, гадав би, що Карла видумали люди, щоб скучно на світі не було, бо людство потребує героїв. Звичайна людина — скучна.

— Героїв потребує людство. Карло їх творить.

— Творить і нищить.

— Як Хронос.

Шведським воякам не хотілося вилазити з Дніпра, вода така чиста, так любовно обіймає їх м'язисті тіла, сонце так гарно гріє, — розкішне тут.

— Чи не здається нашим каролінцям, що вони в купіль своїх пращурів попали? Не один, мабуть, і про рани забув.

— Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо довго. Carotus rex цілий світ підбити хоче, мріє про одну державу, одного Бога, про велику спільну культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть за землю, віру, мову, за королівські роди.

— Homo besna domesticu.

— Дежурив я раз біля короля на кватирі. Король нагло вийшов зі своєї бідної домівки, в котрій тільки свічки й воску, що велика, срібна умивальня, вийшов, і я мимохіть заглянув у книжку, котру він читав і лишив, не закривши.

Вгадай, яка?

— Плютарх.

— Тим разом — ні. Були це ворожби Урбана Гіярна, ученика Парацельза. Король нігтем на книжці якраз те місце назначив, в котрому кажеться, що північний Золотий Лев подужає Чорного Орла і владу свою на Азію і Африку розпістре.

Замовкли. Незгоєні рани, під Головчивом добуті, і підгорячковий стан мрійливо настроювали шведських героїв на порозі української землі.

— Україна, — почав старший, — теж льва у гербі має, і краски її такі ж, як у нас, золото-блакитні, як їхнє небо і пшеницею покриті лани. Може, Урбан Гіярн і не збрехав, може, воно й здійсниться.

— Тільки не знати коли, нині чи завтра?

— За нашого життя чи коли порохом розсипляться наші кістки. Вірить король, треба вірити й нам.

— Vivat Carolus rex! [35] — вихопилося їм з уст.

— Vivat Carolus rex! — підхопили вояки, і Дніпро той виклик на своїх хвилях геть далеко поніс.

Старшини лежали горілиць і вдивлялися в сонце. Українське сонце гріло синів Швеції.

Думали про своїх батьків, про рідню, про фантастичні заливи своєї північної країни. Але думки все до короля вертали, — він їх підбив, взяв у полон навіки.

Хотіли визволитися з тієї неволі — не могли. Шукали плям на сонці — не знаходили. Король смішний, король-фантаст, король-студент, непрактичний, загонистий, дивний!.. Зражували собі його всіми способами — не могли. Чули, що поки жиє, він переможець над ними і що навіть по його смерті оставатимуть під непоборною силою тієї могутньої, дивної індивідуальності.