ПИТАЮТЬ

ПИТАЮТЬ

В парадній салі довгий стіл, накритий червоним сукном.

На столі між двома свічками хрест.

Над столом портрет царя, котрий судді привезли з собою. Цар в панцирі з голубою андреєвською лентою через плече. Волосся довге, як грива, очі бистрі, палкі, уста вузькі, червоні, в лівім кутку усмішка злобна чаїться. Ніби цар слугам своїм не вірить і за ними наглядати прийшов.

Маленькі шибки в довгих вузьких вікнах, давно не Миті, нерадо сонце пускають у салю, щоб не разило ясних зіниць царя.

Вузькі, зі шматків складені зеркала, помутніли, ніби їм страшно відбивати в собі грізне обличчя Петрове.

За столом крісла з високими, прямими спинками. Між двома вікнами на столику курантовий годинник. Не йде. Зіпсутий чи не навели? Став на дванадцятій годині. Дня чи ночі? — не знати.

На першому місці за столом, під царським портретом, канцлер Головкін, високий, худий, як жердка. Лице в його поважне й недобре. Лихий, що турбують із-за доносу якогось там Кочубея.

Нижче від нього віце-канцлер Шафіров, маленький, товстенький, кашляє, чхає, плює в платок і раз у раз витирає чоло. Душно йому.

— Може б, так відчинити вікно? — питається несміливо свого шефа.

— Будь ласка, — згоджується Головкін, і один з писарів кидається сповнити його волю.

— Не те, не те! — противиться Шафіров. — Виш, який чорт! Життя збавити хоче. Відчини останнє, біля дверей, щоб не віяло на мене. Параліж!

Писар зіскакує з крісла, кулиться, як пес, котрого мають бити, і відчиняє останнє вікно, з котрого не буде на віце-канцлера дути.

Відчинивши, вертає на своє місце при окремім столику збоку. Там їх двох сидить і піддячий. Перед ними гербові бумаги і цілий жмут свіжозаструганих пер. Канцлер нахмурив брови, ще раз донос читає. Точки, до яких має придиратися, зачеркнені червоно. Киває на Шафірова пальцем, цей присувається до нього. Канцлер показує йому 13 пункт Кочубеєвого доносу і порівнює його з ранішим доносом, який подав Осипов. — Контроверзія, — каже Головкін.

— Контроверзія, — притакує Шафіров.

— І до того тринадцятий пункт.

— Дійсно тринадцятий пункт, — притакує віце-канцлер.

— Покликать Кочубеяі

По салях опустошеного будинку лунає луск драгунських чобіт: раз-два, раз-два, раз, два, три!

За хвилину широко відчиняються двері.

По боках двох драгунів, всередині генеральний суддя. Драгуни червонолиці, волосся посилане борошном, і чути від них горілку, піт і тютюн. Кочубей блідий, утомлений, волосся посивіле, губи — мов на ладан дують.

Головкін дає знак, драгуни розкрачують широко ноги, роблять півоборота взад і відходять, замикаючи за собою двері.

Кочубей стоїть біля порога сам.

Дивиться на червоне сукно, на хрест, на свічки, на парадні мундири канцлера та його товариша, на глупо вистрашені міни піддячого і писарів, бачить у дзеркалі себе, і йому пригадується, як він ще недавно других у Батурині судив, а тепер сам на суді стає. Генерального суддю і стольника його величества драгуни, як гільтая, ведуть, лишають перед дверима, і він стоїть, як дурень!

Що ж це таке?

Нагорода за вірність цареві, за те, що він проти свого гетьмана пішов, наразив себе на його гнів і на наругу товариства старшин?

Що ж це таке?

Той самий Головкін писав, що цар його, Кочубея, у своїй ласці і милості має, що поговорити з ними про зраду хитрого гетьмана хоче, порадитися, кого б то на його місце настановити, а тепер тримає його близь порога і навіть сідати не попросить, його, генерального суддю, Василя Леонтійовича Кочубея, стольника його величества царя!

Що це таке?

Ніяк не розуміє.

Аж бачить перед собою царський портрет.

Цар дивиться на нього, грізно і гнівно, в лівім кутку затиснених губ злобний усміх. Панцир михтить, голуба лента сяє.

Кочубей не знає, що з собою робити. Руки в нього задовгі, ноги заслабі, голова в плечі лізе, і він кланяється тричі, в пояс, нижче, аж до самої землі.

В дзеркалі бачить себе... Гидко!

— Василь Леонтійович, приступи! — чує голос, не царя, а високого і худого, як тичка, Головкіна.

Чи це той голос, що говорив до нього вчора? Ні, це другий якийсь, різкий і недобрий. Що це таке? Не розуміє.

Але йде.

— Ближче! — гукає той самий голос.

Підходить до стола. ЦІафіров дає рукою знак, щоб став.

— Присягни, — приказує Головкін, — присягни, Василю

Леонтійовичу, що правду говоритимеш!

Піддячий проводить присягу. Кочубей повторяє за ним, перекручуючи слова, бо до київської актової мови привик.

— Руку вгору!

Кочубей підносить руку, рука дрижить.

— Пальці не так, — сердиться Головкін.

І Шафіров пальці Кочубеєві на московський лад складає.

Скінчили. Кочубей руку безсило опустив.

— Тринадцятий пункт, — починає Головкін, — твого доносу, поданого на письмі, звучить (тут канцлер подає донос Шафірову, і цей читає): "У грудні того ж, 1707 року до Батурина приїздив Олександер Кікін, і Мазепа зібрав біля себе 300 чоловіка зазброєних сердюків. Певне, він це робив, перечувши, що за Кікіном до Батурина приїде сам цар, щоб узяти з собою Мазепу в Москву, от Мазепа й намірився відстрілюватися від царя".

— Так було? — питається Головкін.

— Було, як у письмі стоїть, — відповідає Кочубей. — Я слова одного неправди не написав. Можу хрест святий поцілувати.

— А Мазепі ти не цілував? — кидає йому в очі Головкін.

Кочубей мовчить. Не знає, що відповісти.

— Чорт тебе знає, чи ти гетьманові брехав, чи його величеству цареві!

— Його величеству цареві я брехати б не смів, — відповідає Кочубей.

— Побачимо. Ось тут послухай, що про той самий пункт пише ахтирський полковник його величества. Осипся (Головкін письмо Шафірову передає).

Шафіров читає:

— "Після невдатного заміру на царське життя, коли його величество цар мав до Батурина прибути. Мазепа всяко пильнував, щоб його величество, царя, предати смерті або взяти до рук і віддати ворогам, а в минулу пилипівку з своїми полками сполучився і хотів іти на російські міста". Шафіров скінчив.