НА СВЯТИЙ ВЕЧІР

НА СВЯТИЙ ВЕЧІР

Подвір'ям перебігали дворові люди, челядь, прислуга, сердюки, мужчини й жінота. Під чобітьми скрипів сніг, з дерев і корчів сипався іній, на вусах мужчин намерзали бурульки, на лицях дівчат розцвіталися рум'янці від зимна. Всі спішилися, підбігали, підтупцьовували, хлопці обкиду-вали дівчат снігом. Бадьора радість обгортала людей, — заходили свята, великі. Різдвяні свята.

Ось і Войнаровський вертає з військової канцелярії до двора, в руках збиток паперів, на чолі, як звичайно, задума. Його і свята не розвеселять. Смуток носить у серці. Щось, мабуть, пригадав собі і завернув з дороги. Гетьманів небіж має чимало турбот. Багато всякого діла на його голові. Гетьманський двір чималий... Чимало тут людей, а в кожного є свої бажання, особливо на свята, під Новий рік. Гетьманові годі всіма журитися. Войнаровський перебирає спору пайку тієї жури на свою молоду голову.

Мотря дивиться крізь вікно на подвір'я, як на сцену в театрі, і її обгортає цей окремий настрій, який буває лиш на святий вечір.

Пригадує собі свої діточі літа, коли ще у її батьків не було такого панства, як тепер. Мати суєтилися в пекарні, готовлячи з прислугою 12 страв на святу вечерю, а батько в святочному вбранні, чисто вибритий, зі свіжопідстриженим волоссям, ходив по покоях, розглядаючи, чи все приготовлене як слід. Діти сміливо зверталися до нього з усякими питаннями, про Ірода, про трьох царів, про Вефлеєм, а він радо та вдоволено відповідав, не жалуючи слів і пестощів батьківських. Мотря пригадує собі, як маленькою дівчинкою перебігала раз на святий вечір столову кімнату й пошпортнулася на соломі, котрою, по старому звичаю, притрушено піл, і — впала. Батько підняв її, посадив на коліна і приспівував:

Іде, іде пан, пав,

На конику сам, сам,

Їде, іде жид, жид,

На конику гиц, пщ,

Їде, ще горшкодрай,

На конику гаталай, гаталай,

Гаталай горшкодрай.

Співаючи, вдавав, що нога — це кінь, котрий нібито щораз скорше їде й везе Мотрю в країну дитячих казок. Мотря вірить і забуває про свою пригоду, про синячок, і про "бубу" на ручці.

І пригадала Мотря старшу сестру свою і брата, як вони першої зірки визирали, як квокали в сіні, шукаючи золотого горішка, і як боялися пшеничного снопа в куті, котрий кивався, ніби дід, і грозив, що забере їх із собою, як не

будуть чемні.

І пригадалася тітка Марія Федорівна, все добра, лагідна, ніби свята. Все вона щось нового й цікавого вміла Мотрі сказати, казками й легендами мережаючи шляхи, по котрих пускалася в невідому мандрівку діточа уява. Добра Марія Федорівна переносила на сестриних дітей ту любов, котрої Бог не дозволив їй виявити своїм власним дітям.

Що вона тепер? Що батько, мати? Невже ж різдвяний чар не змягчить її твердого серця і не настроїть прихильно, до нелюбої доньки?

Мотря молилася в душі, щоб хоч один промінчик вефлеємської зірки запав у душу Любові Федорівни і зробить з нею те чудо, котрого ніхто з людей довершити не міг. Як радо вона нині припала б до маминої зимної руки й забула про все, що між ними, як твердий мур, стояло, усе, що відділювало дві неподатливі жіночі вдачі, доньку і маму.

Зійди, зійди, вефлеємська зоре, над батуринським двором Кочубеїв, котрому нічого більше не треба, крім тої Христової любові, крім того миролюбивого духу, котрий він хотів принести людству, як найцінніший дарунок.

— Чого ж. то так задумалася, моя Мотря? — почувся

нараз оксамитовий голос.

Мотря озирнулася й побачила за собою гетьмана. Звичайно, вдома ходив він у сірому або в чорному

вбранню, нині мав на собі цвітастий контуш, з ґудзиками

золотими і зі спинкою при ковнірі, що горіла, як вечірня

зірниця.

— Тужно моїй Мотреньці за батьківською хатою? — питався. — Дивно, бо Різдво — це родинне свято, свято споминів про дитячі літа, про ті часи, коли ми ще буЛи добрі і безгрішні, коли на світ дивилися крізь віконця вефлеємської стаєнки, — правда?

— Правда, Іване Степановичу.

— А тепер ми себе почуваємо другими, грішними й винуватими не лиш перед Господом Богом, але й перед собою.

— Винуватими?

— Авжеж, — бо даємо нашому серцю волю, не несемо в дарі новонародженому Христові елея, ладану й миру, а хочемо, щоби світ приносив нам дорогоцінні дари і поклонявся, як божеству.

Мотря глянула на гетьмана питливо. Невже ж і він докоряє її за гордість?

Гетьман зрозумів цей погляд. Стиснув її за руку і, сідаючи біля неї, казав:

— Обідилася моя Мотренька? Я не про неї кажу, а лиш загально, може, дещо й про себе. Мотреньці моїй скучно за огнищем родинним. Покинула його там, а не знайшла тут. Правда?

— Ні, біля вашого огнища, Іване Степановичу, моїй душі тепло.

— Біля — вашого! Отсе-то й біда. Поки це вогнище з "вашого" не зробиться "нашим", Мотриній душі біля нього тепло не буде, та ще в таку днину, як нині, коли всілякі спомини приходять на гадку. Треба тим споминам протиставити дійсність. Спомини веселі, а дійсність ніякова — і як же тут веселою бути?

— Весела я, Іване Степановичу, тільки тієї веселості словами виявити не вмію, а може, й не хочу, — пощо?

— Кажи Мотренько "не можу", так правдивіше буде. Перед моїм досвідним оком смутку свого не скриєш, я чую, як тобі на серці, — легко чи важко. І не дивуюся, що нелегко. Це для мене легке й оправдане. Скільки, що ти останніми часами пережила, і на мужеську душу каменем важким налягло б. Але не сумуй, Мотре, надійся на мене. Я перед твоїми дрібними ніжками продую шлях, змету з нього терня, а насиплю троянд, таких гарних, як ті, що ти мені у Ковалівці піднесла. Тямиш, Мотре?

— Тямлю.

— І будеш серед тих троянд ходити, як русалка; як видиво райське, до якого рвалася душа моя в молодості ранній і в мужеськім віці бурливім, а яке Господь щолиш під вечір життя зіслав мені.

— Гарно ви вмієте розважити, Іване Степановичу, спасибі вам за це. Але ні русалкою, ні видивом я не хочу бути. Вірною подругою рада стати для вас, повірницею думок і співробітницею щирою. Наскучало мені безділля, діла хочеться, гарного діла.