БІЛІ КОНІ

БІЛІ КОНІ

За обідом гетьман, звертаючися до тітки Лідії, сказав:

— Святами пахне. Коли в нас Різдво?

— Завтра святий вечір. Сильні морози проповідають старі люди.

— А ми з тобою, Лідіє, молоді, правда?

— В нашім дворі є декілька таких, що батьками могли б нам бути. Що ж то за вік, шістдесят літ? Мій покійний батько сотні дожив.

— Моїй добрій мамі теж небагато до сотні бракує, — відповів гетьман і думками до Києва побіг, в той монастир, де Марія-Магдалина Мазепина ігуменею була.

— Дивна річ ті Різдвяні свята. Святкуєш їх щороку і не наскучать. Ніколи дитячі літа не пригадуються так живо, як на святий вечір. Батько, мати, рідня. — А звертаючись до Войнаровського, сказав: — "Коли б ти знав, Андрію, як то ми колись з твоєю мамою першої зірки визирали, як квокали в сіні під столом, аж батькові було тієї забави забагато".

— Мати пригадувала, як вас, дядьку, хлопці раз гетьманом перебрали.

— Пригадувала? Так, так, довелось мені раз грати ролю гетьмана. І таку мені важку булаву зготовили, що я насилу двигав. А вважай, Івасю, гукнув мій покійний батько, щоб ти з тою булавою не провалився! Всі в сміх, ілюзія пропала. Довго я того батькові забути не міг. І на королівському дворі згадував, і в школах за границею між товаришами, і ще й тепер, буває, чую цей голос.

— А для мене веселіший Великдень. Провесна, дзвони, гагілки, легко якось.

— Різдво — семейне свято, Андрію, Великдень більше громадське. А вам, Мотре Василівна, як здається?

— Різдвяні свята в хаті, Великодні на цвинтарі і на майдані. Одні й другі гарні, між гарними людьми.

Гетьман глянув у її великі очі і побачив насилу здержувані сльози. Жалував, що почав таку розмову. Чи не тужить Мотря, що не святкуватиме дома?

Заговорюючи, розказував про різдвяні звичаї за границею.

— У англичан вбирають хату омелою. Зі стелі, з-під свічника теж омела звисає. І як дівчина забудеться і стане під омелою, то хлопцеві вільно її безкарно поцілувати. Правда, Лідіє, гарний звичай? Ти ще, мабуть, і нині забувалася б.

— Можемо спрібувати, — відповіла тітка Лідія, — але ваша милість, мабуть, не раз хіснувалися тими звичаями.

— І, мабуть, — додав Войнаровський, бо бачив, що дядько в доброму гуморі, — мабуть, панночки не дуже противилися тому.

— Всіляко воно бувало, мої ви дорогі, — відповів, усміхаючися, гетьман, — та, на жаль, тепер куди більше за мною, ніж переді мною... А німці вбирають ялинку; прибирають її свічечками і під ялинкою кладуть дарунки. Обдаровують батьки дітей, діти батьків, навіть прислугу. Багато радості тоді. Як засвітять ялинку, заколядують, то так тоді у найбіднішій хаті весело і блискучо, як у великих панів.

— Багацтва радості не дають, — зітхала Мотря.

— Ваша правда. Навіть на королівському дворі не все весело бувало. Не мені, бо мені веселості Бог не пощадив, але другим. А найгірш у фравцімері. Заздрість яка, Боже! Бувало, дивишся, ходить панночка сумна, сумна, ніби не знать яке горе. Піддобришся до неї, звичайно, королівський паж...

— І хлопчик непоганий собі, — втрутила тітка Лідія.

— Казали, що так. Отож піддобришся і питаєш, чого це вона сумує. "Його милість король до Ванди вчора усміхнувся, а на мене й не глянув". Ось, бач, яке горе!

— Часом усміх і за щастя стане, — завважив Войнаровський.

— Ну, коли б ти королівський усміх побачив, Андрію! Король Ян-Казимир недурний був чоловік і добрий, але поганий собою.

— Зате гарних пажів тримав.

Гетьман припіднявся:

— Дякую вам, Мотре Василівна, за комплімент. Але найкращий паж не рівня королеві.

— Гарний король і найкращу королеву затьмить, — відповіла не надумуючись Мотря.

— От і попали, дядьку!

Гетьман удавав, що відповісти не вміє.

— Мотря Василівна слів позичати не потребують.

— Не все. Часом і слово, як з каменя, важко добути.

— Ого!

Розмова оживлювалася.

Старий ключник, що обслуговував, бо іншої прислуги гетьман нині не хотів, усміхався вдоволено. Йому більшої радості не було, як бачити свого пана веселим.

— А як же тобі здається, — спитав його гетьман, — веселі будуть у нас сього року свята чи ні?

Ключник поклонився низько і руку приклав до серця.

— Гадаю, ваша милосте, що такі веселі, як давно не бували.

— Вгадав. Подай же нам доброго вина. Вип'ємо за тую веселість. Треба жартувати, щоб не хорувати, правда, Метре Василівна?

— Не знаю, — відповіла і задумалася...

Думками до хати побігла. Пригадала собі, як то там усяку веселість один погляд Любові Федорівни, як мороз прозябаючу квітку,. вбиває. Навіть батькові невільно було пожартувати, про дітей і не згадуй. Від того холоду, здавалося, страви на столі стигли. А тут, у гетьманському дворі, так тепло. Навіть ключника за чоловіка тримають. Всі троє такі близькі їй, ніби рідні, добрі і ввічливі. Жартують, а не жалять себе, не кусаються, як осінні мухи.

Надворі смеркає, а на душі світає.

— Про що так задумалися, Мотре?

— Про свята, милосте ваша.

— Не думайте, зробимо такі, що кращих і в раю не треба. Правда, Лідіє?

— Якщо ви, Іване Степановичу, веселі, так якої нам ще радості треба.

— Не один я у хаті. Треба, щоб усім весело було. Ви, Лідіє, не жалуйте челяді і прислузі ні напитків, ні харчів, Обдаруйте дітей, щоб довго пам'ятали, як гетьман у Бахмачі святкував. А ти, Андрію, козакам кажи викотити яку там барильчину і по декілька золотих по ранзі й заслузі роздай, нехай також пам'ятають. Хочу, щоб весело було. Саrре diem! [53] — І гетьман задумався.

— Про що задумалися, ваша милість? — спитала, повертаючись до нього, Мотря.

— Думаю, де і як будемо за рік святкувати. Хотілось би у Києві, з мамою. Але всі, усі, як ми тут нині сидимо, а мати щоб ділилася просфорою з нами і благословила нас.

— Дав би це Бог! — сказала тітка Лідія, стискаючи Мотрю за руку.