ЗИМОЮ — ГРІМ!

ЗИМОЮ — ГРІМ!

Від виїзду доньки Кочубей до жінки не відозвався. Сидів у генеральній канцелярії — урядував. Давно його таким сердитим не бачили. Навіть пера не були так застругані, як хотів. Побачив муху, що, мабуть, ще літом у його каламарі втопилася, і на ввесь Батурин бешкету наробив. Батогами грозив.

— Вам би так ніздря, як у Москві, рвати, то пильнували б діла, лінтяї, дармоїди!

З душею в п'ятах підступав старий канцелярський писар до його дверей.

На лівій руці ніс цілий жмут усяких урядових письм до підпису, бо Кочубей навіть за гетьмана не одно підписував, з дозволу гетьманського і в його відсутності.

Писар, ніби миш, легесенько пошкребтав до дверей. Тихо. Пошкребтав удруге, — ніщо. Чиколодком вказуючого пальця правої руки постукав.

— Увійти! — гукнув Кочубей.

Писар зашурав перед порогом підошвами своїх підтоптаних чобіт, хоч болота в цілім Батурині на лік не було, обтер пальцями ніс, хоч нежиту від десятьох літ не мав, переступив поріг і до одвірка прилип.

В чотири погибелі його зігнуло. Знав своє начальство...

Кочубей не обертався.

Писар стояв.

Вибила дванадцята година.

Кочубей піднявся з фотеля, шкурою критого, щоб трохи розпростувати крижі, і побачив писаря.

— Чого?..

Писар усіма чиколодками своєї правої, чорнилом поляпаної руки доторкнувся до канцелярської долівки.

— Письма вашій милості до підпису приношу.

Поклав на стіл папери і назадгузь до дверей відскочив.

Кочубей лист мало що не до самого носа підніс, — не довиджував трохи.

Читав. Не знайшовши ніякої похибки, підписався, аж перо затріщало.

Взяв другий лист і так само підписав, тільки жида під закрутом зробив, бо дуже рукою на перо наляг.

— До чорта з таким пером! — гукнув і кинув його в напрямі печі. Чорнильні цятки зазначили дорогу.

— Хто це такі пера у нас струже?

— Канцелярський помічник, Держирученко.

— Тиждень гільтая в канцелярії на ніч замикати, щоб перо гарно стругати навчився!

— По приказу милості вашої.

Кочубей дальше читав, аж знайшов коромисленне "і", замість двохраменного "й". "Ах ти, каламарська душе!" — гукнув.

Писар присів. Наставив спину, ніби просив: "На! Бийте!"

— Ти, йолопе старий, мабуть, щолиш на другім світі навчишся безпохибно писати. Іже, як "иже єси", ять, як "согрьшихь" — зрозумів?

— По приказу вашої милості.

— Каламарська душа, йорчик началословний! Писар повеселішав. Він знав, що коли Кочубей лається, то вже добре, а зле, коли він мовчить. Підступив кроком до стола і спитав:

— Як ваша милість зволили сказати?

— Йорчик началословний!

— Йорчик началословний... гі-гі-гі!

— Чого іржиш?

— Бо смішно, гостро так... А що воно, ваша милосте значить?

— Значить воно, що як йорчика в началі слова не треба, так і ти непотрібний у генеральній канцелярії і во все на світі.

Хтось постукав у двері.

— Увійти!

На порозі стояв канцелярський слуга.

— Її милість Любов Федорівна вже тричі по вашу милість присилали, щоб ваша милість їхали до двора, пильне діло якесь.

— У мене ще пильніше. Як скінчу, приїду... Геть!

Слуга задом відчинив собі двері. Мало ними не вдарив Любові Федорівни, що якраз у цей мент вхопила. Кочубей глянув на жінку.

Була зеленаво-біла, як гербова бумага.

Писареві рукою на двері показав, — щез. Пішов за ним і в сінях двері на ключ замкнув, щоб не підслухували, бо знав, що з жінкою тихої розмови не буває.

— Сідайте, милість ваша! — сказав, вернувши, і показав жінці на високу, шкурою криту канапу, витовчену, як сідало в старому повозі.

Любов Федорівна сіла і хустку до очей притулила. І

— Що таке? — спитав Кочубей.

— Наша Мотря...

— Що Мотря?

— Наша Мотря не доїхала до монастиря.

Кочубей взяв жінку за золочений гузик соболевої шуби і потермосив ним.

— Жінко! Ти не при умі!

— При умі я. Мотря не доїхала в монастир... Ігуменя казала... Вона в нас.

— Хто?

— Ігуменя.

Вузькі Кочубеєві очі розширилися нараз, губи відчинилися, волосся полізло вгору.

— Як? — крикнув не своїм голосом. — Ти п'яна!

— Твереза я, Василю Леонтійовичу, Бог мені свідком, нічого в устах не мала. Мотрю гультяї якісь біля перевозу пірвали.

— Пірвали? Мотрю?!

— Пірвали й увели з собою, — хлипала Любов Федорівна.

Кочубей зірвався на рівні ноги. Трутив крісло, жбурнув каламарем до стіни, папери рвав...

Жінка за руки його вхопила.

— Проч, бо вб'ю! Як скажену суку, розірву тебе, ти, ти, ти!..

Підніс кулаки над жінчиною головою, як Мойсей скрижалі, і — тримав.

Любов Федорівна присіла. Почуття вини пригнуло її, — уперве, відколи з мужем жила.

Побачив це Василій Леонтійович і, замість спустити руки на голову жінки, запустив їх у своє волосся:

— Мотре! Мотре! Мотре!

Кочубеїха навколішках стебла перед ним.

— Убий мене, убий, я тому винна!

Відсунув жінку від себе і, як вітер, пустився по кімнаті. Ходив, ходив, ходив...

Любов Федорівна з острахом водила за ним вибалушеними очима.

Перший біль минув.

— Встань! — промовив Кочубей до жінки.

Встала.

— Сідай! Сіла послушно.

— Хто пірвав Мотрю? — питався, вдивляючись в неї.

— Не знаю.

— Але прогнати рідну доньку — то знала! Знала, — ти!

— Я її не проганяла. Ти згодився.

— Мовчи! — гукнув Кочубей.

Любов Федорівна глянула, чи це він, чи ні? Ніколи не бачила його таким. Не пізнавала.

— Без серця жінка ти, без серця. В тебе серце, як маятник у годиннику, кивається, але нічого не чує. Камінь ти носиш якийсь, а не серце.

Кочубеїха ридала.

— Не слинь! Не вірю в сльози твої. Неправдиві вони, нещирі. Хто пірвав Мотрю?

— Не знаю, Василю Леонтійовичу, не знаю. Але Богом моїм, во тройці Св'ятій Єдиносущим клянуся, що коли б Господь умилосердився над нами і вернув нам її, то доброю буду для неї, і ласкавою, і не одно прощу, чого не прощала передше.