ЗРИВ

ЗРИВ

Взяли перші морози, і впали перші сніги. У старім низькім дворі зробилося ясніше й веселіше. В коминку горів цілий день огонь, вечером дівчата пряли та співали пісень. Мотря вишивала або читала книжку. Заки пішла спати, дивилася у вікно. Треба було відхукати шибки, розмальовані казковими квітками, щоб побачити темно-сивє небо, засіяне незчисленними зорями, і мовчаливі дерева, а котрих, як білі подушки, нависав сніг. Мотря дивилася в сторону Бахмача. Пригадувала собі, як була малою дівчинкою і як тітка розказувала їй казки. Одну з них добре затямила Мотря.

...Була раз гарна королівна, а мати її, королева, не любила доньки, зачиняла її у вежі на острові, серед глибокого озера. І жила вона там, скучаючи і томлячися вельми. Аж приїхав королевич із-за сьомої ріки, із-за дев'ятої гори. Побачив її крізь заґратоване вікно і сказав собі: або з нею . життя, або без неї смерть. І став конем своїм докола озера вганяти, шукаючи доступу до вежі. Але доступу не було. Скрізь глибока, чорна, мертва вода, без відпливу. Так він дві ночі їздив, а на третю вскочив у воду конем і до вежі доплив. Решітку руками розірвав, бо залізо від сліз королівної перегнило іржою. Вхопив, посадив перед собою на коня, женуть. "Не оглядайтеся! — каже до них кінь, — бо буде і вам біда, і мені нещастя". Але королівна не втерпіла. Їй скортіло ще раз побачити свій замок і тую жахливу вежу. Озирнулася і побачила погоню. Дванадцять їздців з голими мечами гнало степом. "Зірви серпанок з голови своєї і кинь позад себе!" Кинула — і послався густий туман. Погоня збилася з дороги. Але вітер розвіяв туман, і знову почувся тупіт кінських підков — ось-ось і настигнуть їх. "Кидай гребінь зі свойого волосся!" — каже кінь. Кинула гребінь — і густий байрак виріс між ними і їздцями. Женуть, але й погоня не стоїть. Виїздять з байраку, біжать — вже недалеко. "Струсни сльозу зі свого ока, — каже кінь, — і кинь її за себе". Кинула сльозу — і розлилася річка широка, як море, і зупинила погоню, а вони щасливо доскочили до його королівського двірця... Пригадала собі Мотря казку з діточих літ, і діточою вірою сповнилося її серце.

Не на вежі, а в старому батьковому будинкові серед батуринського замку сидить вона й наслухує, чи не почує тупоту кінських підков. Тихо. Тільки сніг паде, дере бовваніють, варти перекликаються: "Го-го!"

Марія Федорівна нездужала. Мотря сиділа біля її досі і розважала тітку.

— Не страшна мені на другий світ дорога, спокутувала я гріхи свої, Бог простить. А страшно мені, дитино, погадати, що оставлю тебе самою, — казала Марія Федорівна.

— Я не билина, тітусю, вітер не зломить мене.

— Буря і дуба ламає, Мотре. Буря надходить, чує ухо моє.

— Тишина перед бурею від самої бурі страшніша. Гнітить.

Почули дзвінки, хтось перед ворота заїхав. Мотря глянула у вікно й пізнала коні, котрими батько їздити любив. Гадала, батько хору тітку відвідати прибув, а з ним, може й мати. Скоренько в покою прибрала та другу свічку засвітила, щоб веселіше було.

Замість батька вбіг її паж.

— Його милість Василь Леонтійович сани з будою по ясну панночку прислали, їхати до себе велять.

— Приготуй для мене шубу й шапку соболеву. Поїдеш зі мною! — відповіла Мотря і до тітки припала. Тітка побла гословила її хрестом.

— Господи сил с нами буди, іного по разві тебе помощника в скорбех не імами: Господи сил, помилуй нас.

Мотря приклякла біля тітчиного ліжка. Суха зимна рука доторкнулася її гарячих висок. Слабий голос шепотом говорив:

— Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи чоловіколюбче. Братіям і сродникам нашим даруй яже ка спасенію прошенія і жизнь вічную.

— В немощених сущия посіти і ісцеленіє даруй! — доповіла Мотря молитву.

Недалеко вибиралася Мотря, всього за кілька вулиць, а розстатися з тіткою не могла.

Вбрала шубу з лисячих хребтів з соболевими відлогами, теплу й легку дуже, побажала дівчатам спокійної ночі й, усміхаючися своїм, ніби позиченим усміхом, вийшла на ґанок. Мелашка-пташка посвітила своїй панночці, прислуга обтулила ноги вовчими шкурами, й великі сани, з довгими поволочистими крилами, накриті шкуратяною будою, посунулися по копній дорозі.

Була темна ніч. Крутило снігами... Женився чорт...

Перед саньми їхало двох гайдуків зі смолоскипами.

— Дорогу пану генеральному судді, дорогу там! — гукали.

Люди поступалися, западаючи по коліна в сніг. Хлопські сани й жидівські санки брали гайта й чекали, аж переїдуть панські залубні.

Мотрі робилося на душі моторошно. Чого це її кличуть батьки під ніч? Не можна було підіждати до ранка? Побігла би туди. Видно, негайне діло де яке? Може, несподівані гості? Може, з Бахмача гетьман приїхав? Але Кочубеїв двір ніщо такого несподіваного "бою не виявляв. В кількох тільки вікнах світилося, і то тускло, а не ярко, як буває, коли наїдуть гості.

У сінях старий слуга прийняв від неї шубу. Мотря вдягалася звільна, струшувала сніг із чобіток, ждала, чи хто не вийде. Не являвся ніхто, ніби вона не донька, а якась чужа-чужениця.

— Куди мені йти? — спитала старого слугу, ніби вона в батьковому дворі уперве зроду.

— Його милості в секретній коморі, — відповів, просвічуючи їй дорогу. Перейшла декілька світлиць, відчиняючи й зачиняючи за собою важкі, низькі дубові двері, аж опинилася серед кімнатки, котрої стіни виложені були дубом. Слуга засвітив дві свічки в шестираменнім мосяжнім свічнику, ручнокутім, які світять жиди на шабас, поклонився і пішов геть.

Мотря лишилася сама.

Ця кімнатка була все загадкою для неї. Туди дітей не впускали ніколи. Туди кликали тільки іноді незнайомих гостей, що їх приганяла й відганяла чорна ніч.

Нічого замітного тут не було. Полиці, скрині, шафи; старі образи хмурно дивилися зі стін.

Мотрю пройняло недобре прочуття. Хотіла повертатися і йти геть, у челядну, на двір, тікати до себе — де-будь, щоб тільки побачити людей.

Аж ворухнулася одна з шаф, повернулася на осі, і за нею показалася ще менша кімнатка без вікон, як погребець.