БАНДУРА

БАНДУРА

Гості стояли гуртками попід стіни й розговорювали з собою, коли в дверях появилися господар дому і його знаменитий гість — гетьман.

Легким рухом скинув з плечей горностаями підбиту кирею, віддав її своєму пажеві і кивнув головою направо й наліво:

_ Здорові були, шановне товариство! — промовив.

_ Доброго здоровля пану гетьманові! — відповіли йому. _ Милості просимо, сідайте! Чим хата багата, тим і рада, — припрошували господарі.

В просторій салі стояли два столи, злучені вгорі третім, поперечним. При тому, третьому столі, по самій середині, було гетьманське місце.

Кінець лівого стола хотів сісти Кочубей, а кінець правого — Кочубеїха, як господарі.

Але гетьман подав Кочубеїсі праве рам'я, а Кочубеєві — ліве і попровадив їх уверх та посадив праворуч і ліворуч коло себе.

Любов Федорівна казала, що так не годиться, бо господарі, по старосвітському звичаєві, повинні сидіти нижче своїх гостей, але гетьман відповів, що нині можна відступити від звичаю, бо він приїхав до них не на пир, а на добру, товариську розмову.

— А коли ж розмовляється краще, як не за добрим обідом? — казав. — Сідаймо!

Кочубеїха ніби нерадо згодилася на те, але видно було по її залишенім обличчю, що все ж таки вважала собі честю сидіти біля гетьмана.

Кінець одного стола сіла Мотря, а кінець другого — старша донька Кочубеїв, Ганна, що була віддана за гетьманського небожа Обидовського.

Кочубеїв старший син Василь не сидів. Він виручував батька: ходив і припрошував гостей, щоб сідали, бо вистигне страва.

— Та що ти, сину, турбуєшся, — казав до нього його тесть, миргородський полковник Апостол. — Ми не москалі, не посваримося за місце. Сядемо де кому любо. В добрих господарів краще низько сидіти, як у злих високо.

А все ж таки сіли по літах і по рангах.

Апостол подав рам'я Марії Федорівні, котра не хотіла йти до обіду, бо казала, що не бажає вносити смутку в веселе товариство.

— Нам усім так весело, як тій козі, що її на ярмарок провадять, — відповів Апостол. — А все ж таки живий живе гадає, як той путник, що на тонкій гіллячці над деброю висів, лютого звіра мав над собою, миші корінці його дерева підгризали, а він все-таки солодкі ягідки зривав і їв. Така вже наша вдача, що мусиш сам себе дурити.

І Марія Федорівна згодилася сісти за стіл. Тільки стару няню годі було намовити. Вона сиділа в своїй кімнатці недалеко від кухні у високому кріслі і гнівно стукала палицею та нарікала на теперішні збитки, розпусту і на зіпсуття.

— Постів святих не соблюдають, без благословенні. стола до обіду сідають, брюху служать, не Богу, антихрист наближається, — шимшикала беззубими устами. Але ніхто її не слухав, бо не було як. Це, мабуть, ще гірше стару дратувало. Стала голосно грозити карою божою цареви і всім, що з ним тримають, казала, що прийде потопа, огонь і мор, що люди людей стануть жерти, бо кари Господньої теперішнім грішникам не минути. З тими погрозами на устах і заснула.

Розносили горівку. Першу чарку піднесла хазяйка його милості гетьманові.

— От тут-то й годиться пошанувати наш предківський звичай, — сказав гетьман, натякаючи на те, щоб Кочубеїха пригубилася до чарки. Вона це і зробила. Але гетьман і тим не вдоволився: — Хто не вип'є до дна, — казав, — той не мислить добра.

І Кочубеїха вихилила свою чарку.

— За здоровля ваших милостей! — говорив гетьман, випиваючи свою. — Пошли Боже з неба чого вам ще треба.

Його попросили на другу. Гетьман прийняв чарку, підніс її вгору і, глянувши кругом, промовив:

— Від краю до краю, усім добра желаю.

Тоді вже й другі гості стали частуватися, і чарки бігали з рук до рук, як живі. Примівкам не було кінця. Лучалися й такі, що навіть поважні полковники голосно сміялися, підтримуючи рукою пояс, щоб не розперезався.

Хоч Кочубеї були великі пани і хоч їх новий двір подобав уже на великопанську палату, та звичаї в них водилися ще старосвітські.

Давали багато їсти й пити, страва й питво були гарні, але без тих вибагів химерних, що їх понавозили польські пани з заграниці, особливо від французів і від італійців.

Прислуги в Кочубея було чимало, але за спиною кожного гостя не стояв окремий слуга, щоб скоріш вхопити з рук пана півмисок або хоч тарілку та бігти з нею в кут і доїдати. Кочубеї того не любили. Їх гості також ні. Прислуга приносила з кухні великі срібні півмиски, повні знаменито приправленої страви, і розставляла по столах, кладучи перший перед гетьманом, а тоді домашні припрошували: "Не погордіть, будь ласка, зробіть нам честь, не цурайтеся хліб-солі, чим Бог милував, тим і гостимо".

Гості відпрошувалися. Казали, що до такого обіду треба би було їм хоч який тиждень попостити. Пам'ятали, бачиться, стару пословицю: у гостині останній починай їсти, а первий переставай! А що всі хотіли бути тими первими й тими останніми, так минало чимало часу, заки одна страва обійшла столи.

А страв було багато. Коли який півмисок підходив до Апостола, то він, як сват, не відпрошувався, тільки накладав на тарілку своєї сусідки і свого сусіда зліва, а тоді і на свою та приговорював:

— От тут тії сидять, що добре їдять!

Накладаючи на тарілку Марії Федорівни, він за кожним разом кликав: "Шуми до куми!" — і Марія Федорівна всміхалася, дивлячись на його бадьоре обличчя.

А Кожухівський, натякаючи на те, що Апостолові недалеко до Ковалівки, говорив:

— Святилося, через долинку та в гостинку! На що Апостол відповідав:

— Запряжу бугая, куди люди, туди я, запряжу я й другого, сідай, жінко, небого!.. Правда, жінко?

— Або я твою правду бачила, — відповіла через стіл

полковниця.

Страву попивали пивом, кидаючи до нього краянки на маслі прижареного хліба. Молодші того не робили, бо привикли чисте пиво пити.

Чуйкевич сидів оподалік від Мотрі. Глянув угору — бачив гетьмана, глянув униз — Мотрю. Ніби два сонця сіяли перед ним. Оба для його очей сліпучо-ясні, й оба дорогі його серцю. "Двох сонць забагато на одному небі, — майнуло йому через голову. — Гляди в одно, і від одного буде тобі ясно..."