Глава 21

21

— Їдьмо, панове товариство, їдьмо! — крикнув Босаковський, обтираючи шаблю полою. — Бог свідком, що я цеї крові не хотів, але що ж, приневолили нас до бою.

— Добре йому так, собаці Лукавому, — зауважив Фтерапонт. — Другого такого катюги в світі нема. От коли б ми ще до Фалдовського дістали, то й було б, але...

— Дістанемо, дістанемо, — потішив його Босаковський. — А тепер на човни, панове товариство, на човни!

Насамперед посадили жінок, а з ними Бориса. На другий човен скочив Босаковський, а за ним Уласенко й Помело.

— А я що, від мачухи? — гукнув Фтерапонт і з таким розгоном стрибнув поміж них, що човен мало не набрав води.

— А щоб ти так у пекло скакав, чортів сину! — закляв Босаковський, втираючи рукавом лице, оббризкане водою. — Ти своєю смертю не згинеш, кажу тобі. За кару бери весло й греби, каторжнику якийсь!

Заки вони так перемовлялися, челядь примістилася у третім човні; заскрипіли весла, плеснула вода й товариство увильнуло в імлу. Не бачили й не чули нічого, мов на другий світ перевозилися у тих човнах. Лиш деколи зашелестів сухий очерет і наплохані галки, як чорні духи, перелітали з одного берега ставу на другий. Борис пригорнув Марусю до себе й кутав її у свою бурку, бо ніч була вогка й зимна.

— Змерзла? — питав.

— Також! Ти мене грієш, — і тулилася ще ближче.

— А не хвора? — турбувався козак.

Дівчина мовчала.

— Не хвора? — повторив тривожно.

— Видужаю при тобі. — І нараз: "Ах, яка я щаслива, Борисе, яка я щаслива!" — скрикувала, забуваючи про небезпеку. "Цить!" — і поцілунком затуляв їй уста. "Гадаєш, що я був коли такий щасливий, як нині?". "Але я без тебе пропала б, пропала би навіки, бо вони мене тут, як птаху в жмені, тримали. За поріг вийти не смій, як у гаремі якім".

— Не згадуй! — перебив Борис. — Богові милосердному дякуй, що ми з Босаковським впору довідались про тебе, — от що!

— Дякую і дякувать не перестану, — відповіла Маруся й задумалася. А тоді нараз: — Але чого цей Босаковський такий страшний? Я мало не вмерла, побачивши його. Господи! Як він глипає тими очима.

Борис усміхнувся.

— Хоч страшний він, дитино, та добрий. Ти не знаєш, яка золота душа сидить у тім страшнім тілі.

— Палажка також добра, — щебетала Маруся. — Коли б не вона, то... я, то... я життя собі відібрала б.

— Не кажи! — перебив її Борис. — Слухати страшно.

— А перетерпіти те все?

— Ображали тебе?

— Ні. Догоджували. Але та непевність, Борисе, тая непевність! Я знала, що мене чекало, коли б так був Фалдовський приїхав. Гу-у!

— А яким же ти способом, моя пташечко, тим катюгам у руки попала?

— Гадаєш, що знаю? У сні на хату напали, вхопили мене, на коня і повезли. Очі мені затулили й уста, щоб я не бачила нічого й не кричала. Кажуть, Лука не одну таку жертву на своїй совісті мав. Найкращих дівчат вишукував і поривав.

— Чув я про це. Фтерапонт мені розказував. Носив вовк, понесли й вовка.

Маруся з острахом глянула на Бориса.

— Ти його вбив? — спитала, відсуваючись від нього.

— Не знаю. Шаблею по голові черкнув. Чи розчерепив, не можу певно сказати.

Маруся посоловіла. Мовчки дивилась в імлу.

— Чого задумалася, Марусе? — мов із сну збудив її Борис.

— Страшно, що через мене чоловік погиб.

— А, такий чоловік! — потішив її Борис. — Та й дитина ж ти, дитина! Свого найлютішого ворога жалуєш.

— Бо я християнка, — відповіла, зітхаючи, Маруся.

На другім човні Фтерапонт злегка Босаковського за рукав сіпнув:

— Спите?

— Або що? — кинувся Босаковський.

— Бо я вас хотів спитати, як воно з тим конем буде?

— З яким конем?

Фтерапонт хитро всміхнувся:

— Буцім не знаєте, з яким?

— А таки що не знаю, про котрого ти белендиш, про того, що на нім вчора їздив, чи про того, що я тобі у своїх "майонтках" обіцяв.

— Про того першого, — притакнув Фтерапонт, — бо другого, то я вам дарую.

Босаковський з-під лоба на нього подивився і сплюнув.

— Тю, також припленталась собачка, — пробурмотів до себе.

— Як кажете?

— Кажу, що видно, що ти до академії ходив.

— Три роки.

— А поза академією?

Фтерапонт хотів числити, та Босаковський не дав. — Облиш! І так своєю смертю не згинеш.

— Чому?

— Побачиш, чому, а тепер ось маєш цього дуката, що я тобі обіцяв. Знай, що Босаковський не бреше. Як обіцяє, то дасть.

Фтерапонт хухнув на блискучу монету і впустив її у свою кишеню, як у море.

А тоді знов простягнув руку. "Одного?"

— А невже ж я тобі десять обіцяв?

Фтерапонт почухав потилицю:

— Ні, але один то не до пари, а ви, мабуть, хочете, щоб Борис із Марусею у парі жили.

Босаковський покрутив головою. "Люди добрі! Багато я всякого народу бачив у світі, скільки лиш тієї наволочі у своїх "майонтках" маю, але такого пройдисвіта, такого пиворіза, такого мантія, як оцей Фтерапонт, Їй-Богу, не доводилося стрічати".

— Гі-гі-гі! — засміявся, мов жеребець заіржав, Фтерапонт. — Гі-гі-гі!

— На маєш другого, на! Але скажи ти мені, звідкіля такі жевжики беруться у світі?

— Батька й мами питайте, — відповів сумно й неповинно зітхаючи Фтерапонт. Але нараз стрепенувся цілий, повернувсь поза себе й насторожив вуха. — Чуєте?

— Що?

— Гукає хтось. О, о, як дереться. Перевізника кличе.

Крізь імлу справді залітав грімкий сердитий голос, буцім бугай у комишах гукав.

— Човен, чорте, давай! Хутчіш, дияволе, хапайсь!.. Гей!

— Стій! — гукнув Босаковський на своїх людей, і човни загойдалися на плесі. Вони були на яких сто ударів веслом від берега. — Причалюйте, не там, де звичайно, лиш там, де ми коней залишили. (Він боявся, щоб ворог коней не займив, бо тоді погано пришилося б).

— Коли ж бо там болото, — відізвавсь перевідник, що знав берег великого ставу, як своє власне обійстя. — Загрузнемо, а жінки то хіба потопляться у болоті.