Глава 16

16

Жовтнева глуха ніч стояла над помертвілою землею. Ані одної зорі, ні одного світильця у природі й у душі.

Темно, темно кругом.

І чимраз темніше й чимраз безнадійніше. Куди не розбіжишся — стіна, до чого не вдаришся — мур.

А ти веселого вдавай, жартуй, смійся, хоча тебе жаль за горло стискає.

Смійся, Босаковський, своїм гірким, притаєним сміхом над глупотою людською, над злобою марною й над собою самим. Смійся у самоті, щоб сміху того ніхто не почув і не побачив. Таку личину ти вбрав, носи її! Аж до смерті носи! Бо коли б скинув і показав своє справжнє обличчя, ніхто не повірив би тобі. Збожеволів наш Босаковський, сказали б навіть твої найближчі... Найближчі — а де ж вони? Дури себе й других дури, іншого способу нема. Безжурного вдавай. Увесь світ удає, весь світ один великий театр. Ті перебираються за ангелів, тамті за мучеників, ще інші за лицарів. Є такі, що й у чортів люблять прикидатися, але в тих чортиків дурненьких, що то їх навіть наш землячок на решето бере, а не справжніх чортяк. О, до них охотників нема! Бо кому нині хочеться виявляти себе таким, як він є?

Удавай, Босаковський, удавай!

Коні зітхали, Помело щось крізь сон балакав, вартові перекликалися стиха, щоб полковниці не збудити.

Босаковський комір від драної бурки поставив і у своє минуле мандрував. Аж у дитячі літа.

Бачив себе у шляхотськім дворі як найстаршого серед чисельної рідні. Душ одинадцять, з того сім дівчат. Треба ж для них якесь віно придбати, бо хто нині голу дівчину візьме, хоч би й таку гарну, як сама Венера білораменна?

І чотирьом хлопцям треба якогось лаха на хребет і шаблі якоїсь до боку й коня, бо шляхтичі вони, та ще й не будь-які! По мамі з сенаторського коліна. Не було місця для Валька в батьківській хаті, хай собі йде! Він найстарший, хай собі раду дає!

І Валько пішов. На двір одного вельможі попав, бо був високого зросту й силу мав, як молодий Самсон.

Та що ж? Гнучкої шиї Бог йому не дав. Валько душею кривити не вмів. Правду в очі різав, а люди правди не люблять. Не злюбили і його, а він не любив їх. Нікого. Жінки насміхалися з Валька, а він сміявся з усіх і кусав, як та оса. Навіть свого пана не пощадив. За те й вилетів від нього. Добре, що живим і лиш покаліченим трохи. На тілі, бо душу виніс цілу, таку, як її сотворив Бог.

Пішов Валько з тим, що прийшов, тільки дещо двірської огляди набрався й пізнав світ. Ой, пізнав він його! Та не з доброго боку.

Тоді то й личину на себе натягнув. Бо мусив. Бачив, що без того жити не мож. Згодом до другого пана попав. Але й тут не інакше. Фальш, кривда, облуда. Кривди стерпіти не міг. За покривдженими в обороні ставав. Навіть бився. Кілька шрамів донині на тілі своїм носить (одиноке добро, якого дослужився).

Замішаний в омеляницьку трагедію, став на боці тяжко покривджених Станішевських, виступав проти "рудої собаки" Ліневського й цілої тічні тих песиголовців, що з Ліневським тримали, аж на Тетері скінчивши, і таких собі ворогів придбав, що іншого нічого не залишалось, як тільки тікати на Січ. От там то він і з Хмельницьким стрінувся. З ним у походи ходив. Але бідний, обдертий і не скорий на воєнні добичі, а до того ще й м’якосердний ізроду, не висунувся вперед.

Хоча рубака першої міри, сміливий, як чортяка, хитрий, як Одіссей, а сильний, як Голіаф, не то що полку, а й навіть сотні не дістав. Хоч яке лицарське діло зробив, люди того поважно не брали. Все з насмішками про пана Босого говорили.

А він не сердився. Життя поблажувать навчило. І прощать. Прощав.

Деякий час із сотнею у Суботові стояв. Не дурний, з товариською оглядою, дотепний, до гетьманського двору наблизився. У покоях бував.

Інший на його місці був би подбав про себе. Раз і другий натякнув би про свою кривду, сказав би, що менше гідні товариші вже сотникують, а Босаковський мовчав. Ніколи про себе навіть словечком не писнув.

Зате до гетьманських дітей прив'язався, до обох дівчат, зокрема до молодшої Олени-Степаниди.

А вона також "смішного Валька" полюбила. Смішного!

Нераз слухала його жартів, пильно дивилася в його очі й навіть, тягнула за вус. "А чого в тебе такий вус, як повісмо?" — питала.

Але не сміялася ніколи. Казав би ти, ця дитина сміятися не вміє.

А потім гетьманові доні підхопилися, повіддавалися. Старша за Данила Виговського, молодша за Івана Нечая пішла, а "смішний Валько" також із Суботова пішов. З новою раною. Але тим разом не на тілі, а на душі. Сміхом її гоїв.

І гоїть, і вигоює донині, і загоїти не може...