Глава 6

6

"Доброї ночі! — бурмотів Улас, обходячи подвір'я. — Тепер такі добрі ночі, що добре двері замикай і тільки".

Попробував бокову браму — зачинена, навіть не двигне.

— Колись бували добрі ночі, тихі і спокійні, але нині!

Глянув на небо: прояснювалося. Зорі крізь імлу визирали. Кругом хутора, як молочне море. Мряка очі гризе.

Улас відкашельнув.

— Аж у горлі дере. І як у таку ніч черниці в хату не пустити! Козак — це інше діло, хай привикає, але черниця — жінка. Панасе! — гукнув на сторожа.

— А що там, добродію?

— Нічого. Я тільки хотів знати, чи ти не спиш.

— Як задубію, тоді і спатиму.

— Гостей маємо. Знаєш?

— Або я дурний, щоб не знати.

— І черниця ночує. Псів не спускай, щоб не покусали. Розумієш?

— Нема що розуміти, пане.

— Доброї ночі тобі!

— Доброї ночі всім!

Улас не спішився до хати. Коли б не мла, то казав би собі під грушкою розстелити кожух і спав би. Як колись, у походах.

"Колись..." — усміхався. Нагадалися давні, добрі часи. Жили люди, як люди, а тепер, як звірі. І перш бували війни, тривоги, бої, але не билися усі з усіма, син із батьком, брат не йшов на брата. А тепер!

Виговський не сходив йому з гадки. Такий чоловік, такий проводир, така голова — і прогнали. Прогнали, як господар наймита з подвір'я проганяє. А булаву Юрасеві вручили, недовченому, хворому Юрасеві. Чи ж утримає її? Е-хе-хе!.. Чому я не молодший на десять літ? Чому я не молодший!

З тим питанням і ввійшов у світлицю.

Там іще не спали. Всіх застав так, як і лишив. Про черницю говорили. Одні казали, що це тая черниця, що нещастя розносить, а інші, що звичайна.

— Лишіть її, — відізвався Улас, — хай собі спить. От бідна, монастир спалили, над сестрами знущалися... Що вона вам завинила?

— І черниця черниці не рівня, — махнула рукою Устя.

— Ех, жінки, жінки! Які то ви недобрі для жінок! Одна одну в ложці води втопила б.

— Зате ви гарній жінці навіть найгірший гріх простили б. От і тобі якби так десять літ вернути, іншої пісні заспівав би.

— Можливо, можливо, — підкрутив вуса Улас.

— Йди, йди, грішнику нерозкаянний, та лягай спати. Тільки й не грішиш, коли спиш.

— А ти навіть крізь сон сваришся.

Помелові постелили у світлиці, а Босаковському з Борисом у причепі.

Так називали прибудівку до великої хати: сінні та дві невеличкі кімнатки. У кожній вікно на подвір'я. Поміж ними дильована стіна.

Як увійшли туди, то Борис зараз кинувся на тапчан і заснув, а Босаковський сів при вікні, але так, щоб його не було видно, і дивився.

Хутір, як казковий острів, бовванів серед моря імли. Вітер шелестів листками, на болотах якась птаха скиглила. У стайнях коні тупотіли, пси крізь сон на ланцюгах зітхали. Панас коло головної брами на колоді куняв. Мабуть, і його сон зморив, бо тінь, що від нього падала, хиталася чимраз більше. Ніби Панас заснув, а тінь за нього сторожила.

Минула північ, той час, коли найтихше буває. Навіть миш не прошарудить ніде. Тільки десь далеко пугукнула сова: "Угу! Угу!"

Босаковський нашорошив вуха.

І знов: "Угу! Угу!"

"Починається!" — сказав до себе і принишк.

Чув, як у сусідній кімнатці тихесенько відчинилися двері і, мов мара, висунулася черниця. Бачив, як вона безшелесно перейшла через садок і хильцем підкралася до бічної брами. Ніби тінь майнула по частоколі.

— Борисе! Вставай! — прошипів Босаковський. — Буди всіх, щоб були готові. Світла не паліть, лиш зброю тримати і чекати, аж дам приказ!

Борис побіг. Черниця наближалася до брами, приклала два пальці до вуст і свиснула тонким свистом. А тоді відсунула засув і вже збиралася відсувати й другий, коли враз Босаковський, мов тигр, кинувся до неї. Не встигла підкасати рясу, щоб із-за пояса добути ніж, як вхопив її, перегнув, повалив на землю і притиснув коліном.

— Писнеш слово — смерть!

І вправно, немовби це робив щоднини, зв'язував поясом руки та ноги. Туго, туго.

— То ти така черниця! — шипів. — Із закону дідьчої матері, чорт би тебе взяв! Борисе! Хутчіш до мене біжи!

Прибігли Борис і один з Уласенків.

— Віднесіть харцизу до пивниці. Не вбивайте, лиш добре пивницю зачиніть!

Мовчки приказ сповнили, а за той час розбудився весь хутір.

Босаковський приказував, мовби він тут був господарем і отаманом. Всі слухали його. Бачили, що діло розуміє.

— Двох на горище! До того вікна, що на бокову браму. Як подам знак — паліть! Улас і челядь до великої брами, Борис і Уласенки до мене. Жінками господиня заправляє!

А жінки, уже озброєні, вибігали з хати з пістолями, з шаблями. Устя лаштувала самопал.

Босаковський по дворі, мов чорт по пеклі, скакав.

— Провчимо харцизів! — шипів, додаючи собі й іншим відваги. — Горлорізи, викидьки пекельні. Гадали, що на гречкосіїв напали, на свинопасів і козодоїв. Провчимо ми вас, злодюги погані!

— Ще вовка не вбив, а вже продає шкуру, — усміхнувся Улас.

У гаю знов пугукнула сова, але вже ближче.

Босаковський пальці до вуст приклав і гострий свист побіг по верхах дерев. Ще раз, ще раз, ще.

— Панасе! Ти пильнуй псів. Як подам знак, то пускай із ланцюгів! — крикнув Босаковський і до землі принишк.

Ворог наближався. Чути було, як стогнала земля і як ліс шумів, ніби хуторянам знати давав, щоб береглись. Коли б не мла, то вже ворога можна би було побачити з вікон, а то лиш чулося, що йде. Чимраз ближче і ближче. Кроків триста, двісті, сто. І — стали.

— З коней зіскакують, як якусь хвилину будуть, — шепнув Босаковський і причаївся, як до скоку кіт. Шабля у руці. Коло нього Борис і два Уласенки, по другім боці брами чотирьох... Ні пари з уст...

А ворог підкрадається, як злодій. Він певний, що хутір спить і що черниця брами відчинила. Тільки йди та души дурних хуторян, як тхір курей. А все ж таки надумуються. Може не знають, куди краще входити.