Глава 4

4

Хутір у балці ховався, у гайку, так що здалеку не було й видно. Як ведмідь у гаврі сидів.

Що лиш, коли під’їхали ближче, то побачили рів, якого й найкращий скакун не перескочить, та ще й напущений водою, і частокіл дубовий з брамами, густо цвяхованими, й хату з дебелих брусів із віконницями товстими.

— Поки під’їхали, Босаковський повернувся до діда:

— А як тебе, братчику, звати?

— Антоном мене клич, а величай Помелом. А тебе?

— Босим.

— Босим?

— Краще Босим жити, ніж Босаковським гнити. Ось які тепер часи.

— Дійсно, погані часи, пане Босий.

— Погані, добродію Помело, погані.

— Одна потіха, що люди завжди на лихі часи нарікали.

— Мала потіха.

Дальші слова собаки заглушили. Побачивши чужих людей, такий вереск зняли, що просто пропадай!

Під’їхавши під хутір, Помело й Босий позіскакували з коней, як молодці, а Борис побіг і шаблею загрюкав до брами.

— А який там біс? — почувся голос з-поза брами.

— Не біс це, пане Уласе, а Помело з товаришами. Відчиняй! Гості увійшли на подвір’я, а конюх хотів забрати від них коні. Але сухоребрий вихопився йому з рук і побіг просто до стайні.

— Мудрий кінь! — похвалив його Улас.

— Такий, як його пан, — усміхнувся Босаковський. — Варт полковником бути,— між кіньми. Чесне слово...

Улас попросив гостей до хати.

Ввійшли у світлицю з дубовими ослонами й з таким самим столом. Ослони прикриті налавниками, на столі турецький килим. Зі світлиці дубові двері на чопах до боківки. Там видно широке ліжко під шкірою, дебелу скриню, прикріплену залізними шинами до долівки, й на стінах зброю.

Хутір невеликий, та, мабуть, багатий.

Помело здивувався.

— У тебе, знать, не було ще непроханих гостей.

— Стереженого Бог стереже, — відповів Улас. — Татари в наші сторони не забігають, а гультяйство мене боїться. За чарівника мене мають. А мої чари, мабуть, не потребую вам того казати, це досвід. Не ходжу по світі як сновида, лиш помічаю, що бачу. В книзі життя читаю. Тому-то я і погоду вмію вгадати, й рани лікую, а вони кажуть, що я хованця тримаю. А мій хованець ось де — і показав на голову.

— А не страшно тобі так на відшибі сидіти? — питав його Босий.

Улас усміхнувся.

— Тепер чим дальше від людей, тим краще. А мені більше людей не треба, як маю. Сімох синів, невістка, дружина, челядь, ну й я.

— Як синів сім, то доля усім, — притакнув Помело.

Улас рукою махнув.

— Мої сини так у долю упали, як сливки, щоб не казати в що. Старші порубані та постріляні з-під Конотопа вернулися, тільки наймолодший ще пороху не нюхав, хіба що на ловах.

— А де ж вони? — озирнувся по хаті Босаковський.

— Шукай вітру в полі. Промишляють, але під вечір позбігаються до хати, тоді-то їх і побачиш. На війну тепер ще не годяться, але хати боронити можуть. Та ще я таку жінку маю, що й шаблі не треба, так вам язиком рубає. Не смійтеся, зараз почуєте, яка вона.

Сказавши це, вийшов на поріг і гукнув: "А де ти, стара?"

— Ти сам старий і твоя собака стара, — залящіло у вухах, ніби хтось із мушкета стріляв. — Якщо і постаріюсь, то через тебе, бо ти їси мене, як вовк. Якщо ти добрий був би, то я ще й нині ходила би, як пава, бо кращої дівки на всю сотню не було, правда? А може ти забув, то я тобі пригадаю.

— Та чого ти розкудкудакалась, як квочка, чого така недобра стала, як те зінське щеня? — питався Улас.

Та замість відповіді щось задудоніло в садку, затупотіло і перед порогом появилася не стара ще жінка, висока і рум'яна, з такими палкими очима, що хоч іскри креши.

Нараз побачила гостей і стала ні в сих, ні в тих.

— А ти мені чому не сказав, що гостей дав Біг?

— Бо хотів похвалитися тобою, чи там пак твоїм язиком. Вони ще такого зроду не бачили. Правда, панове?

— Не знаємо, чия правда, паніматко, але позвольте звітатися з вами, — відізвався Босаковський і хотів поцілувати Устю у руку.

Але вона руку сховала поза плечі: "Дайте, най перше їх помию, бо з городу йду", — сказала і побігла в пекарню.

— А що, не казав? — усміхнувся Улас. — Жіночка, як перепілочка.

А Помело поклепав його по рамені: "Біда тобі, воле, як тебе корова коле".

— Правду сказати, то вона мене не так то й дуже коле. Вона в мене, як бджола, хоч і вжалить, так меду дасть.

— Таких жінок нам тепер і треба, — підкручував вуса Босаковський.

— Авжеж, що таких, — хвалив свою Устю Улас. — Бо що варта тепер така, що то ні пава, ні гава.

— Або що ти її і сяк і так, а їй усе не так.

— Або що хоч із-за нігтя виколупай, а дай; дай того, що нема.

— Або чи роби, чи ходи, а її догоди.

— О, є всіляка жінота в нас на Україні, — кінчив Улас. — Є! Мало я того цвіту бачив на широкому світу! А вже найгірша, знаєте, така тонкослізка, що то за хлопцями скаче вам, як кізка... Моя Устя жінка чесна і вірна.

— Але ти який? — озвався той самий жіночий голос, чистий та дзвінкий, що й перше. — Чому не питаєш мене, який ти?

— Мене хоч у ченці стрижіть, хоч архимандритом ставте.

— Нині то ти архимандрит, але колись був архибандит, — рубонула у відповідь Устя. Вона вже не лиш руки помила, а й причепурилась. Як полковниця у світлицю ввійшла.

— Вона в мене з панів, — нашіптував Улас Босаковському. — Я її колись із панського дому пірвав. Тому така куслива.

— Що він шепче? — перебила Устя. — Не вірте йому...

— Батько Улас вихвалював вас, паніматко, — відповів Босаковський.

— Скажіть йому, що "добре" само себе хвалить. Ось воно як! Але я забалакалася з вами, а тут і вечерю готувати треба.

Босаковський встав і поклонився до колін.

— Не трудіться, добродійко, бо ми невибагливі. Мені щоб порося та ще й око з карася, та вінок ковбаси, а до нього з півпаски та ще відро оковити, то вже я і ситий.

— А не луснете? — спитала Устя і подріботіла в пекарню.