РИЮТЬ...

Мотря, поховавши свого пажа, перенеслася на замок. В городі було небезпечно. Кругом його, щоправда, висипано вали й побудовано частокіл, але того валу боронили хіба тільки старі моздіри і міліція міська, челядники шевські. гончарські і другі, бо козаки мали досить роботи на замку.

Туди перенеслася також Любов Федорівна, хоч і нерадо, тільки тому, що Мотря не хотіла її самітною лишати.

Мати й донька спали в сусідніх кімнатах. Та не спалося Мотрі. З подвір'я доходили крики козаків, котрі бігали по сходах, лускали важкими дверима, бренькали острогами й шаблями.

Засне Мотря на годину і будиться, бо на замку щораз нова тривога. Вартові дають знаки, що москалі наладили міст, збираються переходити Сейм, підкочують гармати.

Мотря дивиться у вікно, чи не світає.

Ще дві-три години до ранку. Не спить, думає про гетьмана, про свого мужа, — де вони тепер? Чи вже у шведів, як їх прийняв король? Коли рушать з ним назад через Десну? Коли б скорше! Пригадується казка про королівну на вежі, на острові серед гнилої, мертвої води. Дудонить земля. Королевич кругом озера на білому коні летить. Доступити до вежі не може.

Дудонить... Мотря чує цей згук, глухий, далекий, ніби під землею.

Невже ж так живо казка пригадується їй. Наслухує. Це не відгук кінських підков, а ніби хтось джаганом у пивницях валить. Що такого?.. Встає.

В умивальниці наготовлена вода на рано. Мотря підносить свічку й дивиться на воду. Її плесо дрижить. Може, їй так здається? Клякає й приглядається уважно, ні, вода таки дійсне дрижить.

Нараз — один блиск думки, і Мотря зрозуміла все. Москалі підкопуються під замок. Підложать міни, висадять його у воздух, бо якраз недалеко і з порохом вежа.

Мотря вбирається, будить маму, біжить до Чечеля і кличе його. Прийшов... Так... Москалі підкопуються під замок. Ще й облога не почалася, а вони вже за той спосіб беруться.

Що ж тепер?

...Замок не видержить мін, він не підновлений як слід і не надто кріпкий.

Перед очима команданта в повний ріст стає вся небезпека. Вилетить замок, і Батурин пропав.

Мотря дивиться в сміливе, вірлине обличчя Чечеля, як мати в лікаря біля ліжка недужої дитини.

— Що ж нам робити тепер?

— Одинока рада перепинити роботу, скоро, зразу, поки ще мін не заложили.

— Але як?

— Звичайно. Зайти їх і передусити, як тхорів у норі. Вдасться — добре, а ні — так пропав наш Батурин.

Ще раз глянув на воду, приложив ухо до долівки, тут і там, біля самих дверей.

— Ще недалеко зайшли, кроків, може, на двадцять провертіли.

— Піду!

— Ви?

— Так, Мотре Василівна. На нікого цього діла не здам.

— А замок?

— Замок на Кенігзена лишу. Ніхто не допильнує краще... Бувайте!

Вибіг. Мотря за ним. Бачила, як у подвір'ю то ставав і наслухував, то ухом прилягав до землі.

Тут, Мотре Василівна — казав; чуєте, як кують? Або міни гадали підложити, або вдертися на замок. Одно краще другого. Та не діждуть. Застукаю їх. Для всякої безпеки б'удемо й тут рити

Свиснув. Прибігло кількох сердюків. Показав, як де копати

— Тільки без крику, нишком, і світла не світіть. Як до потайника дійдете, причаїтися і чекати мого знаку. Побіг. Мотря пильнувала роботи

— Хто піде зі мною на дуже небезпечне діло, може, й на смерть? — питався, прийшовши до першої сотні свого полку, котру найбільше любив. Зголосилися всі.

— Треба мені двадцять людей, але готових на все. Хай виступають такі. що нема в них ні старого батька, ні мами, ні коханої дівчини, нікого, хто плакав би за ним!

Виступали, голосилися.

— Досить! Більше мені не треба. Решта мовчіть. Ні кому нічого не казати. Лиш Кенігзен хай заступить мене. Бувайте!

Навшпиньки двадцять сердюків з Чечелем відійшло.

Поділив їх на два десятки. Для першого десятка провідника назначив. Сказав, де мають перелізти мур, як попід замкову стіну скрадатися тихо. поскидавши чоботи, як тіні, дожидаючи, поки він з другого боку з другим десятком надійде...

Чечель сам своїх попровадив. Відчинив вікно, перекинули драбину, почули, як шумів Сейм. За Сеймом вздовж московського табору тусті огні горіли, перекликалися варти, патрулі від одної до другої ходили. Москалі боялися, щоб обложені не наскочили на них. перейшовши десь далеко Сейм, або щоб шведи не напали на них знічев'я, бо ніч була темна. Чечель і його сердюки зіскочили по драбині на вал, зсунулися по валі, крізь рів з водою кинули місток, рачки перелізли по нім і зирнули вділ. Тихо було. Над Сеймом кількасот кроків від них гренадієри будували міст.

— За мною! — прошепотів Чечель, перший зіскакував на землю. Скакали босоніж між густі корчі верболоз. Просувалася, як вужі. Тішилися, що вітер свистав, викручуючи корчмя. Ніхто не запримітив їх, а запримітять — так буде пізно В кождого в руці ніж. За поясом для всякого випадку пістоль і ручні бомби. На них щолиш в останній потребі черга Тепер ні.

Чечель сунувся перший, десять тіней за ним, а десять перед ним, з другого боку нори.

При норі варта. Чечель здеревів. Вартові з фузіями стояли і дивилися перед себе, в напрямі московського табору.

Вже нічого більше й не побачать.

Може, й не знали, хто їх на другий світ післав. Крикнути не мали коли — повалилися в лозах, як на полі снопи.

Чечель казав їх втягнути досередини, бо кожної хвилини могла прийти зміна варти.

В норі було темно. В глибині, кроків, може, з двадцять, світилася ліхтарня. Кількох людей лежало на землі і лупало скалу. Були так зайняті своєю роботою і такий луск ішов від джаганів, що не чули, що діється за ними. Тим часом Чечель половину своїх людей лишив біля входу, а з другою кинувся наперед.

Нерівна боротьба не тривала довго. Котрийсь з козаків ухопив ліхтарню, боролися в темряві. Ворог не знав, хто напав на нього, заскочений і перестрашений, боронився несвідомо, стихійно, як боронить чоловік свого життя.