ПРОЩАННЯ

ПРОЩАННЯ

Дощ лив як з відра, вітер перевертав стіжки. За Сеймом запалило хутір. Грім запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погасає. Від неї багриться вода в Сеймі, ніби хто крові до неї долив.

В бурю і громи з Батурина на Гончарівку скачуть коні і біжать вози.

До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматній осаул, німець Кенігзен, сотник Дмитро, деякі сотники городових полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького і чимало урядовців гетьманської столиці. Гайдуки зі смолоскипами присвічують їм, лакеї впускають гостей у палату, знімають мокрі бурки, чоботи обтирають з болота, дворові відпроваджують коней і вози до двірських будинків за палатою. Гамірно в гетьманському дворі.

— Але ж бо ллє! — каже Чечель, вітаючись з Кеніг-зеном.

— Es giesst in Stromen [1], — відповідає добродушний німець з червонуватим обличчям, з малим, грубим носом, як картопля. — Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з болота, пропадай!

— Козаки чорта тобі добудуть. Ходім!

У дверях до бенкетної салі Канігзен пускає Чечеля наперед.

— Ні, пане осауле, ви гість, а я тут свій, будь ласка, — відповідає Чечель, усуваючись набік.

В салі вже повно людей. Вітаються і стають гуртками в углах і попід стіни. Лакеї не сподівались нічного зібрання, щолиш тепер закладають свічки в павук і в свічники.

— Не жалувати свічок, — приказує Войнаровський. — Світиться, як за цапову душу. Гетьман сумерків не любить.

— Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину, — додає батуринський сотник Дмитро, присадкуватий, бар-чистий, як медвідь, з чорним грубим вусом, втілення сили й енергії.

Саля оживає. І світлом, і гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос, перешіптуватися не любить.

— Має приїхати, хай їде. Побалакаємо з ним. Не бачили бублейника! — гукає сотник Покотило.

— Цитьте! Прислуга, — заспокоює його товариш з Максимового полку.

— Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати свої гадки? Досить того добра!

— Треба раз показати зуби! Хай знають наших.

— Хай буде сяк або так, а то ні се, ні те, ні третє, чортзна-що.

— Ні Україна, ні Москва, ні риба, ні рак. — Спльовує крізь зуби: — Тю!

— Таке життя і печеної цибулі не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи. Нині проти шведа шлють, завтра в Польщу або на турка, а то ще, чого доброго, своїх бити прикажуть, поки самогона лаву не покладуть та в нагороду за вірну службу півкопи тобі не всиплють. А тоді: убирайсь! Тут же не Гетьманщина, а губернії царські!.. Наскучило.

— Кажуть, цар гетьмана конче в свої руки дістати хоче.

— Відомо... Хоче...

Збилися в гурток і говорили тихіше.

— Цар обіцяє гетьмана командантом над усею кавалерією зробити.

— А гетьман?

— Не хоче. Кавалерія — то ще не армія. Краще йому останками свого війська заправляти, ніж вести цілу кавалерію царську.

— Авжеж.

— Цар гетьмана заманює до себе. Кавалерійське командування — це тільки принада, щоб до руки прийшов, а тоді його: цуп! а тусь мені!.. І — запала клямка.

— Не пустимо гетьмана до царя.

— Хай лишається з нами.

— Як буде, так буде, постоїмо вкупі.

— Або постоїмо, або поляжемо, але разом, як під Термопілями спартанці.

У салю увійшов царський полковник Анненков, що в Батурині з московською залогою біля гетьмана стояв, ніби для більшої безпеки гетьмана, а на ділі, щоб за його рухами стежити.

Гетьман і за ним післав. Козацькі старшини не знали того, гадали, що Анненков. почувши про зібрання на Гончарівці, сам туди прибіг, і стали виявляти з того приводу своє невдоволення.

— І того чорт приніс. Ще його бракувало.

— Або ми, або він.

— Забагато два гриби в борщ. Орлик заспокоював старшин.

— Товариші! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свідка. І тому його з листом до Меншикова хоче післати. Лишіть!

Заспокоївши, підійшов до Анненкова. Цей стояв посередині салі, розклонюючись на всі боки й не знаючи, що з собою серед чужого зібрання робити.

— Пане полковнику, — сказав Орлик, — будь ласка, гетьман вас у своїм кабінеті дожидає.

Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився:

— Слава Богу, тепер ми самі свої.

— Ще є один чужий між нами — німець.

— Цей від своїх певніший.

— Сумно.

— Але правдиво, панове.

Крізь відчинені двері до сіней видно було, як Анненков з гетьманського кабінету вийшов і як Орлик випровадив на рундук. За хвилину гукнув візник: "Гей да. тройка", і на вулиці тоненьким голосом завищав колокольчик. Анненков з листом від гетьмана до Меншикова поїхав.

Тоді в сінях почувся лиск чобіт і бренькіт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали біля дверей сторожі гетьманської особи.

Гетьман іде!

Хто сидів, піднявся з місця. В салі зробилося тихо. Всіх очі повернулися на двері, з котрих вийшов Іван Степанович. Скорим і бадьорим кроком пройшов салю, вітаючи всіх ураз і кожного зокрема. Біля нікого довше не спинявся, не розпитував про здоровля його і родини, спішився.

— Панове товариство, — почав, стаючи біля стола. — Попрохав я вас, незважаючи на пізню годину і на бурю, бо маю важне діло до вас.

На хвилину замовк, ніби надумувався, що дальше казати. За той час, хто оподалік стояв, навшпиньках підходив ближче.

— Наближається важний момент.

Всі насторошили уши.

— Може, здійсниться те, чого я собі здавна бажав і чого, сподіюсь, хочете також і ви.

Над салею, мов ангел пролетів. Чути було, як скапували на долівку свічки.

— Може, нам Бог поможе, що виборемо собі волю.

— Дай-то Боже! — залунало кругом.

— Боротьба нелегка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж добувати волю, як не вам.

— Авжеж нікому, як не нам, — відповіли йому.

— Батурин — резиденція моя. Ворог недалеко стоїть.