повість

ЧАСТИНА ПЕРША: РЕЦЕПТУРА

Жером Дюбуа-Конде з'явився на світ унаслідок філософського експерименту, якого ніхто не замовляв. Його мати, Марі-Клер Дюбуа з Ліона, викладала історію в ліцеї та читала Сартра з таким виразом обличчя, ніби той особисто її образив. Батько — Кваме Конде з Абіджана — приїхав до Парижа вивчати архітектуру, а натомість вивчив французьке вино, французьких жінок і французьке вміння не платити борги вчасно. Архітектором він не став. Зате народився Жером — смаглявий, кучерявий, з сірими очима матері та широкими вилицями батька, що загалом справляло враження людини, яку неможливо точно описати поліції.

Це була його головна професійна перевага.

Жером змалку мав ту особливу чутливість, яку педагоги називали «непосидючістю», психологи — «гіперактивністю», а бабуся по материнській лінії — «бісівщиною». Усі троє мали рацію. У школі він легко запам'ятовував обличчя, голоси, деталі одягу й дрібну брехню, яку люди вимовляють автоматично, самі того не помічаючи. «Все гаразд», «я в порядку», «у нас все добре» — три головні брехні цивілізації, які він навчився розпізнавати до дванадцяти років.

До тридцяти двох Жером працював водієм Убера. Не тому що не міг знайти нічого кращого — хоча і це теж — а тому що таксі в Парижі було ідеальною сповідальнею. Люди сідали на заднє сидіння і починали говорити. Про дружин, про начальників, про страхи. Таксист був невидимкою у дзеркалі заднього виду — достатньо близько, щоб чути, достатньо далеко, щоб не вважатися свідком.

Жером був добрим слухачем. І дуже поганою людиною.

Не лиходієм — ні, він образився б на таке слово. Просто прагматиком із гнучкою етикою та хронічним безгрошів'ям.

***

Мазь він роздобув за обставин, які найточніше описуються словом «випадково», хоча сам Жером волів термін «стратегічно».

Бруно Лакомб на прізвисько Маленький Бруно — що було жорстокою іронією, бо важив він кілограмів сто двадцять і зростом був метр дев'яносто — обіймав посаду заступника в одній із тих організацій, які офіційно займаються імпортом середземноморських делікатесів, а неофіційно — всім іншим. Бруно був клієнтом Жерома разів три на тиждень, завжди з аеропорту Шарль де Голль, завжди трохи п'яним, завжди з валізою, вміст якої не розташовував до уточнювальних запитань.

Доньку Бруно звали Наталі. Двадцять вісім років, ступінь з органічної хімії в Сорбонні, окуляри в роговій оправі та вираз обличчя людини, яка розуміє молекулярні зв'язки краще, ніж людські. Татка вона обожнювала з тією специфічною ніжністю, яку відчувають до батьків діти, що зрозуміли: тато — злочинець, але так і не змогли від цього розлюбити його достатньо.

Наталі зробила батькові подарунок на сорок п'ятий день народження. Вона була хіміком. Тато скаржився, що його люди занадто балакають зайвого після чарки, але занадто мало — коли треба. Завдання було сформульоване як «зроби щось». Наталі зробила.

Склад був вишуканий — суміш похідних скополаміну, модифікованого окситоцину та кількох сполук, які в академічній літературі ще не мали назви, бо Наталі щойно їх вигадала. Принцип дії був простий: речовина всмоктувалася через шкіру при контакті від тридцяти секунд, досягала потрібної кондиції хвилин через десять-п'ятнадцять і справляло ефект, який можна було назвати «сповідальним станом». Людина не втрачала контролю над мовленням — вона просто переставала контролювати тему. Говорила те, що думала. Про що турбувалася. Що приховувала. При цьому залишалася при повній свідомості й після нічого не пам'ятала зі специфіки своїх одкровень — лише легку втому й дивне полегшення.

Наталі назвала склад «Одкровення-7» і передала татові маленьку баночку з поміткою «тільки для службового користування».

Жером украв її з кишені пальта Бруно, поки той спав на задньому сидінні між Руассі та Порт-Майо. Красти у злочинців — це подвійна аморальність, але зате одинарний ризик, розсудив він. Бруно не міг заявити до поліції про зникнення незаконної психоактивної речовини. Максимум — набити пику. А Жером був спритним.

***

Система була проста й елегантна, як більшість шахрайських схем до того моменту, як вони розсипаються.

Жером наносив тонкий шар мазі на шкіряний підлокітник заднього сидіння з лівого боку — там, де пасажири інстинктивно кладуть лікоть, особливо змучені після перельоту. Аеропортові клієнти були ідеальною аудиторією: виснажені, дезорієнтовані, з валізами, повними секретів. Маршрут із Шарль де Голль до центру займав від сорока хвилин до півтори години залежно від заторів — більш ніж достатньо.

Диктофон був вбудований у підголівник.

Перші кілька місяців Жером працював методично. Бізнесмен із Франкфурта розповів про рахунок у Люксембурзі й дружину, яка про це не знає. Жером написав листа — анонімного, обережного, з натяком. Три тисячі євро готівкою в конверті, залишеному на стійці готелю «Меридіан». Депутат із провінції повідав про стосунки з секретарем, які його дружина знайшла б богословськи неприйнятними. Дві тисячі п'ятсот. Топ-менеджер фармацевтичної компанії проговорився про клінічні дані, які були відкориговані перед публікацією. Тут Жером проявив несподівану сумлінність — продав інформацію журналісту-розслідувачу за тисячу двісті, що було значно менше від реальної ціни, зате безпечніше.

Робота була нервова, нерівна і вимагала постійної обережності. Але годувала.

Жером жив у Монтрёй, у квартирі, яка була меншою за його амбіції, але більшою за його доходи від офіційного Убера. На стіні висів постер із Денні ДеВіто в ролі Пінгвіна — не з фанатських міркувань, а як філософське висловлювання. На полиці стояли книги з психології впливу, один томик Макіавеллі із загнутими сторінками та «Злочин і кара» — прочитане до сторінки сто сімнадцятої, після чого Жером вирішив, що автор надто захопився моральним боком питання.

Мати телефонувала в неділю і запитувала, чи все гаразд. «Все гаразд», — казав Жером. Одна з трьох головних брехень цивілізації.