- У мене лише четверо поліцейських, крім тебе. Це зі мною. Всі працюють на території. Все, чим можу допомогти, це довезти тебе до станції, сам поїдеш до лабораторії та чекатимеш результатів - крізь пишні руді вуса мовив місцевий шеф поліції Крейд.
- Так, шеф. Розумію - Зейн і не очікував особливої допомоги.
- Але як приїдеш, то доповідай одразу. Керівництво парку чекає на інформацію, а преса пише всілякі дурниці, поки ми не дамо відповіді.
- Так.
- Ральф! Відвези детектива у Дегенсвод, через дві години потяг, маєте встигнути.
Дейк з повним саквояжем та сумкою вийшов у двір відділку, де встиг викурити сигарету, поки вийшов полійцейський, що мав його відвезти. За цей час він міг би узяти досьє тих, хто зник - однак офіс управління парку був ще зачинений, а потяг до Хогерта ходив лише раз на два дні. Дорогою до крихітного містечка Дегенсвод, де зупинявся потяг, вони не розмовляли.
Зейн вийшов на перон хвилин за десять до прибуття потягу з Гиневотурса, встигнувши купити свіжі газети та неквапливо випити кави. До Хогерта їхати було трохи менше чотирьох годин. У цьому потязі не було поділу на перший або другий клас, а вагонів всього три. І квитки на вільні місця, проте їх було достатньо.
Гиневотурс колись був доволі перспективним містечком, поки копальні приносили добрий прибуток. Потім видобутки впали, і коли з'явився парк - їх взагалі закрили. У містечку зашилилося не більше сотні жителів, а на залізничній колії, що її прокладено між Гиневотурсом та Хогертом, лишився один потяг, що поєднував невеличкі місцеві поселення. Зазвичай у непарні дні тижня він курсував з Хогерта, а наступних парних днів - повертався.
Увійшовши до другого вагону, Дейк влаштувався у кутку, обличчям у напрямку руху, вмостивши речі на поличку над сидінням. Він міг бачити весь вагон. Перед ним сидів чоловік досить похилого віку, вдягнений трохи не по розміру. Здавалося, що він колишній робітник з копалень. Той дивився у вікно, і, здається, спілкування не прагнув.
Десь через півтори години газети було прочитано до рекламних оголошень та прогнозів погоди. Кросворд на останній сторінці щотижневика було закінчено ще через годину. Краєвиди з вікон були гарні, але типові для цієї місцевих - тому особливої цікавості також не викликали.
Щоб згаяти час, молодий детектив розглядав людей, що були у вагоні. Це було наче гра - намагатися вгадати хто саме були ці люди, чому вони їдуть цим потягом, та про що вони тихо балакають між собою. Схожі вправи їм пропонували в поліцейській академії. Хтось з викладачів вважав такі вправи корисними для розвитку спостережливості та логіки.
Так, вагоном їхали дві сім'ї з дітьми, півтора десятки робітників, двоє туристів середнього віку з рюкзаками, сідий співробітник парку і чоловік у костюмі, схожий на вчителя. Ще був сухенький дідусь з якоюсь розсадою, що дбайливо тримав на колінах, повна жінка схожа на співробітницю банку, і схожий на офіцера у цивільному міцний чолов'яга. Кожному з них було придумано легенду, історію походження та ім'я. Єдиним, про кого нічого в голову не приходило, це чоловік навпроти.
Дейк уважно вивчав його, але той, вочевидь, був глибоко чимось засмучений. І не звертав жодної уваги на сусіда. Проте, коли поїзд вже зупинявся біля перону кінцевої станції, цей дивак досить жваво вибіг з вагону, не маючи з собою ніяких речей, і одразу розтанув у будівлі вокзалу.
Часу до кінця робочого дня було обмаль, і Зейн поспішав до експертного бюро, тому не звернув на чоловіка уваги і попрямував до зупинки автобусу. За кілька хвилин до закриття, важко дихючи від стрімкої ходьби , він майже влетів у темне приміщення з легким флером формаліну.
Вузькими сходами на другий поверх, останні двері праворуч - як і розповідав телефоном експерт. Різко відчинивши двері, детектив побачив чоловіка середньої статури, в окулярах і старому, проте досить доглянутому костюмі. Той неквапливо вдягав плаща, і коли у кімнату вскочив Дейк - сумно глянув на нього, та знову почепив плаща на вішак.
- Я міг Вас не дочекатися - потираючи долоні сів за свій стіл Магнус Долен, експерт-криміналіст, що працював за ним більше, ніж років Зейну.
- Я трохи сплутав автобуси, потім пробіг чотири квартали від Аланстріт - ще не відсапався Дейк.
- Що у вас, юначе? - з кішені було витягнуто носовичка, яким неквапливо протерлись окуляри.
- Ось тут журнал опису. Я записував, як нас вчили, всі предмети на дослідження.
- Тут дуже багато. Що Ви хочете, щоб я знайшов?
Детектив розгублено дивився в очі за склом окулярів. Давно почервонілі сухі очі не моргаючи дивилися у відповідь.
- Це Ваша перша справа? Бачу, можете не відповідати...
Відредаговано: 31.05.2019