Глава 13

- Тож це був ти, - полегшено зітхнувши повторила мавка.

- Так, це був я, - посміхнувся юнак.

- І ми зараз серед лісу, - продовжила мавка та голос її невловимо змінився. ЇЇ щось тривожило, - Чому ми серед лісу?

- Тобі стало погано, - Павло спав з лиця від згадки про це, - І я подумав що тобі, як мавці, стане краще серед лісу, серед природи. Я такий радийтому, що не помилився, - хлопець міцно обійняв Огняну.

- Але... Як ти дізнався що я мавка?

Це питання давно турбувало дівчину. В її голові змінювалось багато думок, але відповіді на це питання вона знайти не змогла.

- Ти приходила до мене уві снах, а потім я побачив тебе і в реальності. Я намагався зрозуміти, як так вийшло і натрапив на інформацію про мавок. Я чув про вас тільки в казках. Але виявилося що ви насправді існуєте, - тихо розповідав хлопець, -- То що с тобою сталося?

- Та нічого страшного, не бійся. Просто мені давно не вдавалося потрапити до лісу, а я, на жаль, не людина. Без лісу, без місяця і без сестер мені не жити.

- Без сестер? - с подивом спитав Павло.

Від Настусі він знав - в Огняни нема сестер. Навіть батьків нема.

- Ми так називаємо інших мавок, - пояснила дівчина, - Я серед них наймолодша. І так вже вийшло, що тільки я живу серед людей. Моїм сестрам ви не подобаєтеся. Сестри... - дівчина замислилася над чимось, а потім з тривогою озирнулася на всі боки.

В лісі вже було темно, а на небі, високо піднявшись, сяяв місяць.

- Ой леле, - злякано зітхнула дівчина й підскочила на ноги, - тобі потрібно збиратися звідси, - продовжила вона хапаючи Павла за руки та підіймаючи його з землі, - скоро сестри мої можуть прийти сюди.

- Мені потрібно їх боятися? - спитав юнак, та дівчина не відповіла застиглим поглядом дивлячись йому за спину.

«Не встигли» - билося в голові дівчини.

З-за дерев виходили мавки. Вони йшли тихо й ні одна гілка не тріснула під їх ногами. Неначе привиди. Та їх краса... Вона зачаровувала. Лише раз поглянувши в їх очі можна на віки потонути. В їх зеленому волоссі заплуталися квіти, а білі візерунки ледь помітно сяяли під світлом місяця.

- Ой, мила сестре наша, ти сьогодні не одна до нас завітала, - лагідно проговорила одна з дівчат кінчиками пальців проводячи по плечу хлопця.

- Ми так раді тебе бачити, - продовжила друга.

- Тож, як привела ти до нас хлопця, може він і в танок до нас стане?- спитала третя.

Огняна хотіла б відмовити, як би вона цього хотіла! Та не може. Ніхто не може відмовити мавкам в їх танку. Навіть інші мавки.

Огняна дивилася на Павла й бачила - він вже потонув. Він вже зазирнув в очі мавки - він вже не вибереться з цього полону. Ніхто не вибирався. Як же вона хоче, щоб він вибрався!

Та їй нічого не залишається. Вона нічого не може зробити.

Огняна відкинула свою людську подобу та стала до танку. Павло був прямо навпроти, та немовби і не бачив її. Не бачив зеленого волосся, не боявся голих, білих, кісток спини, що бачив час від часу. Його заворожила музика мавок, їх ніжні рухи.

“Ой вигляни, срібний місяцю,
Із-за хмароньки,
Бо повинна вийти з води
Сестра русалонька.
Розпрощалась вона з світом,
Моя мила,
А сьогодні повинна вийти,
Бо зелена неділя.”

Співали та сміялися мавки напитуючись силою місяця. Тільки Огняні було не весело. Зараз вона втрачала свого коханого. Серце її наповнилося нестерпимим печалем, сльози заблищали в її темних очах. Ледь помітно своїми вустами вона шепотіла «Прокинься, мій коханий, прокинься». Вона повторювала ці слова як молитву.

Танок все продовжувався й сльоза мавки впала на землю.

Час немовби зупинився. Павло зупинив свій танок заворожено дивлячись на Огняну, а потім, завмерши на декілька секунд ринув до неї.

- Чого ти плачеш моя кохана? Щось сталося? Тобі ніде не боляче? - стурбовано питав Павло, а дівчина з полегшенням сміялася.

Він вибрався, вибрався з танку мавок, з цього полону. Зумів побороти магію ночі. Він не помре, буде жити. Буде жити разом з нею. Думки мавки були пронизані щастям і вона міцно обіймала юнака.

- Що ж, - після недовгого мовчання сказала одна з дорослих мавок, - нехай буде так. Раз вже він і магію нашу зумів скинути, то не будемо вам заважати. Правда ж сестри? - Звернулася вона до інших мавок.
Вони ж посміхаючись погодилися з думкою старшої.

-Та знай, це був єдиний раз. Краще слідкуй за своїм чоловіком. На повний місяць ми його так просто не відпустимо,- попередила інша.

Мавки пішли, немовби розтанули в повітрі, а Огняна продовжувала тримати в обіймах нічого нерозуміючого Павла. Мавки залишили після себе лише відгуки далекого сміху, та ледь чутно, десь далеко починала знов лунати пісня мавок.

- Нам також потрібно додому, - сказала Огняна й повела Павла по своїх стежинах до себе додому.

- Так що взагалі сталося? - запитав Павло.

- Я потім тобі розповім, - посміхнувшись відповіла дівчина.